Михайло Грушевський насамперед відомий як історик та політичний діяч, голова Центральної Ради УНР та академік, однак у творчому доробку видатного українця й тисяча сторінок художніх творів.
У березні харківське видавництво Vivat представить читачам збірку «Під зоряним небом», до якої увійшли шістнадцять оповідань та мемуарний текст Грушевського «Як я був колись белетристом». Книга дозволяє прослідкувати шлях автора від людини, яка розглядає літературу як громадську справу, до модерніста, що готовий до експериментів і пошуку власних унікальних образів.
Це короткі історії різних жанрів: драматичні, філософські, фантастичні, екзотичні та апокаліптичні. Вони не мають спільної тематики й стосуються окремих актуальних питань. Приватне і суспільне у творах Михайла Грушевського переплітаються, він розмірковує як над соціальними проблемами, так і над особистими любовними драмами, нерідко звертаючись до подій з минулого.
«Грушевський як белетрист працював недовго, але його твори захоплювали сучасників, як-от Михайла Коцюбинського, глибиною порушених питань і спокійним філософським стилем. Довгий час Грушевського через його політичну й громадську діяльність замовчували в історії української літератури. Нарешті сьогодні він уповні повертається до читацтва, і ця книжка демонструє тематичну і жанрову різноплановість його художнього доробку», — підкреслюють у видавництві. Пропонуємо почати знайомство з книгою, прочитавши уривок з оповідання «Історія однієї ночі».
Михайло Грушевський
Наш незрівнянний сатирик Іван Борсук сидів пополудні перед новим роком 1896-м у себе в хаті перед запаленим каміном і читав. Світ останнього дня, проходячи через шиби широкого подвійного вікна, все сірішав і все далі усувався перед вечірньою пітьмою, що, притаївшися по дню в кутах, тепер все сміливіше вилазила з них, крок за кроком опановуючи хату. Помалу зникали фігури на образах, никли, пропадали контури кількох бюстів, що стояли над бюром, тратили свою фігуру меблі, і артистично, хоч просто прибраний кабінет перемінявся в безкраю просторінь смерку, заселену якимись невідомими смерковими істотами.
Борсук перестав читати, бо букви зливалися вже в невиразні рядки, поклав книжку на полицю каміна і втопив очі в червоне багаття.
Коли чоловік живе один, йому не треба сідати під каміном і дивитись на вогонь: з камінового вогню витворюються гіркі, сумні, пекучі спогади й починають його гризти. Особливо ж се буває на Святий вечір і на Новий рік.
Борсук знав се, але йому думалося, що не так гірко буде сидіти перед каміном зі своїми думками, як бути між гучним, балакливим товариством і тішити його своїми славними дотепами. Тож він, не читавши, згріб на купу всі запросини, які одержав на сьогоднішній вечір і, вибравши книжку, сів під каміном, щоб стрінути Новий рік, а як не стане охоти — розминутися з ним, себто заснути ще до його приходу.
І він сидів і думав.
Се все були знайомі думки. Як добрі приятелі, вони все навідували його, особливо в такі святочні хвилі. От устає перед ним блідий білявенький хлопець-дитина з глибокими проникливими очима — такий вразливий на все, такий уважний; як багато дивного завважав він, чого пояснити йому не міг ніхто, і як любив він слухати, про що гомоніли ввечері в березі верби.
А от парубчак з тим же проникливим, але вже погірдливим і насмішкуватим поглядом. Він вже глибоко зрозумів мізерність життя й людської громади; він вже знає, що нема чого питати в людей пояснення тих дивних питань, що вставали з дитинних літ в його голові: на них дадуть відповідь лише ті вибрані одиниці, що силою свого розуму несуть світло у пітьму людської темноти й глупоти. До їх числа мусить і він належати, а для того мусить все знати й всі питання вперед порішити.
Він зникає, а його місце заступає молодик з рухами степового вітряка, з ніколи не прибраним волоссям, але з завжди готовою огненною промовою, з фразою гучною, як мідяна труба. Але в тім гуку є звук справжнього срібла, і слухач чує, що се слово йде не з порожняви і що сей чоловік не зрадить…
І так далі… Ті образи йдуть, минаючись, але вони не втечуть один від одного, на них є одна печать, є щось спільне. Як його назвати?
Всі вони рвались наперед, не оглядаючися на людей, на час, наче сподівались, що се все ще колись можна буде ужити іншим часом.
Іншим? Якби той вернувсь!
Де ти, старосвітська хата, звідки, плачучи, проводжала його мати до школи? Де ті дитячі руки, що обіймали його шию, як він їхав на далеку сторону «за вищою освітою» і, цілуючи замурзані щічки малих братів і сестер, казав собі, що все те мусить чоловік знести з холодним серцем, коли ставить собі якусь вищу мету?
Де та дівчина з червоними щічками й бадьористим носиком, що так неустанно сміялася з його вітрякових рухів? Вона вправді не все сміялася й іноді дуже уважно мовчала та співчутливо слухала, коли вони ходили в березі під вербами і він оповідав їй свої плани перебудови світу. Для сеї перебудови він полишив і берег, і верби, і сю дівчину з червоними щічками і не бачив її більше.
Та перебудова тривала дуже довго, і хоч вигляд світу від тієї роботи не змінився й трохи, але будівничий перемінився дуже.
Дивно було б, якби ні! Скільки подій, скільки перемін! Цілих два роки він стояв у головах цілої партії й давав інструкції людям, у два рази від себе старшим. Скільки за той час було промов, адресів, повітань! Скільки випито за його здоров’я всякого трунку! Скільки тисяч, соток тисяч разів вибивалося його ім’я на папері всіма буквами з їром і без їра!
Верби, старі верби, чи ждали ви коли сього?
Коли він згадував за них, він випростував і підіймав голову, наче певний був, що дістане й від них слово похвали.
Зате ласкаво кивнули йому вони, коли він опинився не на коні, а під конем, коли його «розвінчали, скинули з престола» і він мусив своє місце передати іншому чоловікові, з голосом далеко гучнішим, справжній єрихонській трубі, хоч, може, й без всякого сліду срібла у звуку.
Верби кивнули йому здалека — він вже не вернувся до них, бо зостався будувати громаду далі, вже не в ролі будівничого, а простого каменяра! Але він пам’ятав їх і те, що діялось під ними. І коли люди дивувалися, що в сього зраженого гіркою кривдою громади, гострого, як бритва, чоловіка так часто проривалися слова й цілі утвори, повні гарячої любові до людей, непохитної віри в добро і правду — до загину, такі бадьорі й певні, — люди не знали, що він пригадує, як розмовляли верби, пригадує старосвітську хату й сльози матері, що текли по його щоках.
Вправді, й він сам не знав, що пригадує.
А час ішов. Верби пропали, й берег висох, і висохли навіки сльози матері. Борсук став «нашим високоповажним патріотом» і сидів на самоті під каміном та дивився на багаття.
Огонь гоготів і бурхав. Він силкувавсь як скоріше обійняти дерево, потім крізь шпари пройти в саму його середину; він то підскакував, то припадав, шипів спересердя і з задоволенням тріскав і, нарешті опанувавши все дерево, загоготів на всю хату. А по кількох хвилях останні огники хитко, непевно, сирітливо перебігали по уголлях і нарешті по тій агонії зовсім зникли.
А Борсук сидів, відкинувшись на оперте крісло, і на лице його лягали все темніші тіні.
Так, так!..
Хто вернув би йому ті минулі часи, коли ходив він удвох в березі під вербами; коли другий голос з таким щирим співчуттям притакував його мріям і рука стискала його руку, як говорив він про те, що не вважатиме на перешкоди, боротьбу й глум; коли щастя було таке близьке й можливе. Хто надгородить йому втрату того серця, такого щирого, такого простого, цілої тої істоти, такої свіжої, непорушної у своїй вірі, у своїх симпатіях? Те серце могло внести світ, тепло і в його існування, воно просвітило б йому темні, малодушні смерки життя, коли душа мліє, воля никне, і чоловік радий хоч де-небудь шукати підпору…
Що натомість він мав? Славу — казна-що! Се кадило, що ним сьогодні перед Богом махають, а завтра, хтозна, чи не махатимуть перед чортом. «Популярність!» — від самого слова сього в чоловіка, що її зазнав, підіймається така гірка хвиля, ніби він всі хінові дерева на світі обгриз. «Вдячність!» — він її зазнав в різних формах, але за неї чоловік згадує звичайно лише тоді, як її бракує, так, як за здоров’я. «Громадська користь» — се також сурогат, що до нього звертаються, аби замилити очі на брак особистого вдоволення. Ціле море її хіба замінить чоловікові краплю особистого щастя? Раз живе він — в сих словах занадто багато ваги.
Він може потішати себе, що його робота осолоджує життя дальших поколінь, але ті дальші покоління не осолодять нічим його життя. Чи й знатимуть вони його? Чи не перетворюється найблагородніший піт, сік нервів найліпших людей в найпростіший компост до гноєння ґрунту, для поживи дальших поколінь, що так само мало журяться за ними, як ми, їдячи добрі овочі, за ту худобу, з якої добуто було костяної муки до гноєння?
