Українська письменниця Людмила Коваленко присвятила свій психологічний роман «Степові обрії» темі зростання й формування молодої дівчини, яке відбувається в період історичних подій початку XX століття в Маріуполі. Авторка фокусується на характері та спогадах героїні, її внутрішній силі та вразливості рішучості й невпевненості.
Це автобіографічний твір, матеріалом для якого стали історія життя самої Людмили Коваленко та її матері. Письменниця зі знанням і любов’ю описує побут південних міст України, і на цьому сонячному тлі розповідає про непросту долю жінки в патріархальному суспільстві.
Книга, що є першою частиною трилогії авторки «Наша не своя земля», спонукає до рефлексій про мультикультурний Південь України, нагадує про важливість збереження національної ідентичності й самобутності та про гендерну нерівність і обмеження, з якими зіштовхувалися жінки.
У центрі оповіді — два покоління жінок з української й грецько-українських сімей. Письменниця, з притаманною їй легкістю і дотепністю, поєднує в тексті контрастні елементи — травматичний досвід і щасливі моменти — у цілісній розповіді про повсякдення героїнь, сповнене моральних випробувань, емоцій і пристрастей. У романі майстерно поєднано запахи моря і степу, з яких виростає образ південної України. Щоб познайомитися з книгою «Степові обрії» ближче, пропонуємо прочитати уривок твору.
Людмила Коваленко
Колю всі люблять (уривок з книги «Степові обрії»)
За пів години вона вже справді бігла назад, до дяді. Тепер уже не боялася. Ні, це була інша сфера, сфера гімназії, де вона почувала себе не тільки певною, але твердо знала, що вона там важить далеко більше за дядину Маню. Тому і тон її був цілком інший — веселий і певний себе: — Ну, що тобі тут? Давай, хоч сьогодні задачка зовсім не важка.
Вона любила сидіти в дівчачій кімнаті у тьоті Антеї. Тут, як і взагалі в цілому домі, було тихо і затишно. Перед іконами світилася лампадка, по стінах висіли картини, які видавалися Льолі верхом краси й вишуканості. Особливо подобався їй товстий німець у ярмулці, який солодко дрімав над кухлем пива, а величезна муха сиділа йому просто на носі. У тьоті Антеї ніщо не лежало само по собі, а все було прикрите вишивками чи серветочками, засунуто у футляри, саше, каше*, і скрізь були орнаменти і квіти.
Велика лампа «молнія» з круглими ґнотами, які тільки почали входити в моду, світила ясно і тихенько висвистувала. На столі для занять була пляма з чорнила, яку вони з натхненням перемальовували то на турка у фесці, то на дім з комином і великою тополею біля нього. Льоля швиденько показала Мані задачу, а потім вони ще трохи посиділи, перешіптуючись про всякі гімназійні новини, як в їдальні застукали тарілками й ножами.
— Ой, я буду вже бігти, — схопилася Льоля, та було пізно. Тьотя Антея ввійшла до кімнати і наказала: — Ідіть вечеряти. Тільки раніше помийте руки, ач скільки чорнила намазали! Як не соромно: великі дівчата, незабаром заміж іти, а не вмієте ручки тримати акуратно!
Маня і Льоля смішливо перезирнулися, що їм уже швидко заміж іти, й тихенько вислизнули до кухні, де няня Устимівна, що виняньчила Маню і Зіну, пила чай, поставивши блюдце на руку, як на тацю.
Миючи руки, Льоля сердито мотала головою сама на себе. Не могла втекти раніше, як тільки скінчила задачу! Тепер треба сидіти зо всіма за столом, стежити, щоб не капнути на скатертину, відповідати на завжди однакові запитання тьоті Антеї, яка не промине нагоди показати, як добре знає вона Св. Письмо і Четью Мінею. Але пропало — треба терпіти.
Коли вони з Манею ввійшли до їдальні, старші сиділи вже за столом. Льоля тихенько всунулася на стілець із самого краю столу, розколочуючи цукор ложечкою. Вона не вміла і не любила пити сам чай, не прикушуючи бодай хліба, але простягнути руку і взяти тістечко чи бутерброд із сиром, що горою стояли на столі, у неї не вистачало сміливості.
Тут до їдальні увійшли хлопці з гамором і криком, весело передражнюючи один одного. Це було для Льолі завжди незрозуміло: як Коля, їхній Коля Татаров, може так вільно і весело поводитись у дяді Юрія Івановича. Він же жив так само на Біржі, знав так само, як і вона, що вони бідні, що тато не присилає грошей, але ніколи тим не турбувався, не соромився, взагалі не думав про те.
От і тепер увійшов до їдальні, підштовхуючи малого Петруся і одбрикуючись од Павлика, який штовхав його ззаду. Правда, в їдальні вони відразу затихли, але вже так було прийнято, що при дяді не можна жартувати і пустувати — за столом усі сиділи поважні, ніби виконували якусь священнодію. Та й тут Коля не вгамувався, і коли тітка Антея спитала його: «Може, тобі, Колю, дати котлетку, від обіду осталась? Хочеш їсти?» — то Коля тільки відповів штучним басом: — Як сорок тисяч братів! — від чого Павлик і Петрусь тихенько приснули над тарілками.
Така відвага була для Льолі незрозуміла і надприродна, і вона з захватом дивилась на Колю.
— А, і Льолька тут, — недбало хитнув він головою. — Чого на мене видивилась?
Льоля засоромилась і швиденько похнюпилась над склянкою з чаєм.
— А ти чого не їси? — раптом почувся над нею Зінин голос. — От уже справжня грецька церемонія: десять разів проси, а тоді й на тарілку поклади, то ще, може, з’їсть!
— З цими словами Зіна поклала Льолі на тарілку купу тістечок і бутерброд. — Прошу дуже, мамзель, призволяйтесь, — зробила вона манірний кніксен.
Льоля засоромилась і швиденько подякувала.
— Я не хочу їсти, спасибі, — і хотіла одсунути тарілку. Але тут втрутилась тітка Антея:
— Як дають, то нема чого перебирати — їж і дякуй. Перше Богові подякуй, потім господарям — от як треба робити! Не вчить тебе твоя мама, все романами зачитується.
Вона тихенько скоса кинула оком на чоловіка і криво посміхнулася. Краса сестри чоловіка, всіма визнана і вшанована, не давала спокою їй, негарній, худій, що вийшла заміж тільки завдяки тому, що її батько перший повіз пшеницю аж на Кіпр, заробивши великі гроші й відкривши новий порт і ринок. Вона не проминала нагоди, щоб підкреслити чоловікові, що хоч вона й не красуня, але вміє господарювати, знає добрий тон, вміє виховати дітей, вміє кожного прийняти відповідно до його становища.
Особливо пишалась вона знанням Святого Письма. Правда, Євангеліє вона не так-то любила читати, Біблію читати боялась, щоб не зачитатись на смерть, а всю любов і увагу зосередила на житіях святих. Вона мала напоготові якийсь повчальний епізод на всякий випадок життя. Так і тепер вона раптом перейшла на протяжний розповідний тон і навіть трохи загугнявила, ніби Святе Письмо і гугнявість були тісно сполучені між собою.
— Ти знаєш, як то було одного разу зі святим, — почала була вона, та дядя перебив її:
— Зажди хвилину. Як там мамине здоров’я? — з чемною посмішкою звернувся він до Льолі.
Та перелякано глянула на нього.
— Дякую, мама здорові. Тільки Лідочка трохи застудилася. Всю ніч кашляла.
Та дяді нецікаве було Лідине здоров’я. Він тільки виконував церемоніал чемної розмови господаря з гостею.
— Давно мали листа від тата? Як його здоров’я? — так само чемно питав він далі, хоч прекрасно знав зміст останнього шваґрового листа. — А як твої успіхи? Чи вчителі тобою задоволені? — питав він далі, значуще поглядаючи на дружину.
