Харківське видавництво Vivat підготувало для читачів антологію «Великодня класика», до якої увійшли вірші та прозові твори видатних українських авторів різних поколінь, від XVIII до кінця XX століття: Григорія Сковороди, Івана Франка, Миколи Хвильового, Валер'яна Підмогильного, Михайла Коцюбинського, Тараса Шевченка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Михайла Старицького, Максима Рильського та багатьох інших.
Напередодні улюбленого весняного свята, що має глибоке символічне значення та традицію святкування, пропонуємо прочитати уривок з оповідання Олени Пчілки «Золота писанка», що увійшло до лімітованого видання.
Мати Лесі Українки Олена Пчілка (справжнє ім'я Ольга Петрівна Косач) походила зі славетного роду Драгоманових, відомого ще з часів Гетьманщини. Вона знана не лише як письменниця, а й як меценатка, етнографка, фольклористка і громадська діячка. У 1887 році разом із Наталією Кобринською авторка видала у Львові першу в Україні феміністичну збірку: альманах «Перший вінок».
Олена Пчілка записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок та на основі своїх досліджень видала книгу «Український народний орнамент». З 1883 року вона почала друкувати вірші та оповідання у львівському журналі «Зоря», а за три роки представила першу збірку поезій «Думки-мережанки». Серед найвідоміших творів письменниці «Товаришки» (1887), «Світло добра і любові» (1888), «Соловйовий спів» (1889), «За правдою» (1889), «Півтора оселедця» (1908) та п'єса «Світова річ» (1908).
Олена Пчілка
(Оповідання з учительського життя)
І
Панна Маруся була вчителькою. Власне, так звали її чисто всі в Кошарах — у тому селі, де вона вчителювала у школі.
Так звали панну Марусю не тільки її учні й усі інші селяни, а навіть і сільське панство, себто волосне начальство, фершал і навіть сім’я отця Василія. В останній раз слово «учительница» чула панна Маруся тоді, як, одержавши місце, «являлася» по службі своєму інспекторові народних шкіл.
Інспектор скілька раз дуже поважно проказав панні Марусі її новий титул «сельская учительница», пояснюючи, які поважні ті обов’язки, що до того титулу належать.
Панна Маруся, молода дівчина, що з великою бідою добулася того місця, слухала так мовчазно й покірно промову інспекторову, не показуючи ніякісінького форсу, що пан інспектор зостався дуже задоволений нею, навіть пожартував наостанку, вже зовсім ласкаво:
— Так-так, панночко, — мовив він, — не думайте собі, що це так легко, як танцювати на вечірках!
— Я й не думаю цього! — одповіла панночка, глянувши з блідим усміхом на інспектора й знов опускаючи голову.
— Ото й гаразд! — посміхнувшись, додав інспектор. — А як будете добре пильнувати свого діла, то знайте, що, опріч морального задоволення, можете здобути й нагороду матеріальну, у всякім разі піддержку.
Нагороди матеріальної панна Маруся поки що не одержала, але як трапилося інспекторові навідатися між іншим і в її школу, то він зробив собі замітку, що діяльність кошарської вчительки «подлежит одобрению».
Отож, хоч не маючи ще ніякої видимої нагороди, панні Марусі вдалося принаймні за ті місяці, що вона пробула на місці, не накликати на себе ніякої ворожнечі. Щось там таке було зайшло з волосним урядом, ніби якась нелагода через дрова для школи, але одно те, що панна Маруся була таки терпляча, а друге, що значно потепліло надворі, — суперечки великої не вийшло. Відносини полагодились настільки, що волосний писар, батько цілої сім’ї, умовився з панною Марусею, щоб вона вчила окремо його синка Федю; а за це, опріч умовленої плати, панна Маруся вже скілька раз мала дуже добру булочку хатнього печива; Федя приносив ту булочку і, розгортаючи сервету, подавав її, мовлячи: «Мамаша вам кланялись, вони сьогодні пекли булки».
Панна Маруся приймала булочку, мимоволі всміхаючись. Усміх той викликали й слова хлопцеві, й сама та зарум’янена булочка, що була справді лакоминою при тих зовсім не розкішних учительських харчах. До того ж булочка та була поки що єдиною видимою нагородою зверх «положеного» за працю панни Марусі. А нагорода, як собі хочете, завжди річ приємна!..
Шкільному сторожеві, Петрові, як приймав він самовара, теж доводилось куштувати тієї писарської булочки, і він мовив сам собі при тім: «Бач, які добрі булки пече писар!.. Що ж! Добре робить, коли присилає, — все ж воно, сердешне, поживиться!» («Воно» — себто панна Маруся.)
Так жила учителька в Кошарах скільки місяців сама. А втім, це тільки так говориться й здається, що сама, а навсправжки людина живе зовсім самотою тільки в безлюдному місці, а у всякому іншому (хоч би це було глухе степове село Кошари) не може навіть закинута долею городська панночка бути зовсім сама. Адже ж навкруги — люди! І з ними ж складаються якісь-то відносини.
Отож і тоді, як класна хата порожніла, як балакуча юрба школярів ішла додому, панна Маруся все-таки не зоставалась сама. Перше всього у неї були її хатні сусіди — сторож Петро і його жінка Оленка; вони жили в кухні, поруч із кімнаткою «вчительшиною». Бо то в Марусі було, опріч класу, дві хати: одна доволі велика й доволі холодна, друга — менша й трохи тепліша, а двері з неї виходили просто в кухню; в цій кімнатці, властиво, й жила Маруся, а через те все, що робилося в кухні, про що там говорилося, ставало зараз же звісно Марусі, чи вона того хотіла, чи ні. Отож вона мимоволі мала відомості про всі хатні й господарські справи того подружжя, що жило при школі.
Властиво сказавши, справжнього хазяйства в Петра вже давно не було. Він уже давненько зірвався з батьківської земельки. Петро казав, що на такій крихті земельки не можна було продержатись. Чи так, чи сяк, Петро, хоч був ще зовсім молодий чоловік, а вже спробував скілька способів до прожиття: служив він за наймита в батюшки, був за кучера в мирового, а оце опинився в школі за сторожа. Сюди він попав, уже бувши жонатим, узявши Оленку — тендітненьку, гарненьку дівчину з сусіднього села. Оленка, хоч живши в школі, не була в своїй хаті, однак почувалася тут самостійною господинею.
Бідна маленька жіночка! Як їй хотілося, не вважаючи на те, що їй було всього вісімнадцять літ, здаватися зовсім поважною господинею! Але їй це не вдавалося.
Даремне насовувала вона на своє маленьке чоло той статечний очіпок; даремне, зсунувши тонкі брівки, так поважно поралась біля печі, тягала відра з водою або, згинаючись під вагою, ходила прати до ставка навіть зимою, даремне ставала в церкві у бабинці, часом коло самих поважних жінок, — вона все-таки зосталась Оленкою, маленькою, щупленькою жіночкою з якимсь дитячим голоском. Ніхто не звав її інакше, як «Оленка» (а не Олена, як звали Олену Шереметку або Олену Бондаренчиху); а коли одного разу, на христинах у паламаря, Петро сказав про Оленку «моя стара», то всі, глянувши на неї, вголос зареготались, хоч усім звісно, що в нас чоловіки кажуть так і на молодих своїх жінок.
Поважного хазяйства Оленка теж не мала. За нею нічого з дому не дали, опріч невеликої скрині з деякими манатками; була нібито десь якась теличка, що подарував на весіллі таки Оленчин дядько, але та теличка була ще дуже мала і, що найважніше, пробувала ще в руках у її хазяїна... Отже, в Оленки було тільки дві курки, догляданих дуже пильно, і порося. Те Оленчине порося мало свою історію, і навіть з його причини панна Маруся здобула право читати «Родину». Вас теє дивує, як може порося приходитися до журналу, а одначе це було так!
Третього тижня Великого посту, бачите, Оленка сказала, що вона поїде у своє село до матері прясти там своє прядиво: «Та й матері пособити», — додала поважно.
Маруся поміркувала, хто ж буде варити без Оленки обідати? Хоч не які там перевари, а все ж... Самій же треба в школі бути... Але Оленку, звісно, пустила. З обідом же справа владналась: запрошено було приходити на який час сусідку Горпину.
У Вербну суботу Оленка вернулась. Маруся, писавши в кімнатці додому листи, зараз довідалась про те: з сіней, а потім із кухні стало чутно веселий гомін, а до того прилучалися ще якісь чудні звуки — це озивався підсвинок, власне, свинка, що мати подарувала Оленці на хазяйство.
Того ж ранку вся вулиця вже знала, що Оленка привезла свинку, мати дала на розвід. Поважність Оленчина значно побільшала.
Але, боже мій, яка ганьба судилася Оленці! Не вважаючи на те, що вона дуже пильнувала, свинка третього дня щезла! Оленка запевняла, що ранком ще годувала її, потім випустила тільки походити по шкільному городі, однак свинки на городі не було і в цілій шкільній садибі теж! Бідна Оленка металася, вислухувала від сусідок багато всяких догадок, наостанку довідалася, що свинка «в займоті» у землеміра. Оленка вмлівала, голосно плакала в кухні і гаряче дорікала Петрові, бо йому, «нечуственному», немов зовсім байдуже було про ту біду! Треба сказати, що Петро з самого прибуття свинчиного ображав Оленку, бо справді якось прикро поводився щодо свинки: він уперто називав її — Оленчину материзну — поросям (отак, на зневагу), потім казав, що свинка взагалі чортзна-що, і навіть правив, зовсім уже безпідставно, що й потім нічого з неї не буде. Той Петро, справді, хоч був із жінкою в добрій злагоді, але надзвичайно критично ставився до всього, що до неї приходилось, — чи то була якась її річ, або вчинок. Говорив він при тім зовсім спокійно, але, власне, ота холодна, спокійна критика найбільш діймала Оленку.
Так було й тепер. Як згинула свинка, Петро зовсім не лаяв за те жінки, але спокійно лише висловив свою думку, що ніяка тямуща хазяйка не випустить тільки що привезену, непривичну худобину з хліва; Оленка ж доводила, що винен Петро, бо не заладив у шкільному тину вилазки, а тепер свинку хтось залучить і заколе, бо вже Великдень близько. На те Петро зауважив, що нема чого й жалкувать — за таким дрантям!
Коли довідалися, що свинка в землеміра, то Оленка й Маруся стали казать, що Петрові треба йти виручати свинку, однак Петро рішуче відмовився, сказавши: «Хто випустив, той нехай і визволя!».
Оленка говорила, що вона не може йти, бо землемірша сердиться на неї за те, що не прийшла до неї прать, і заливалася слізьми, що свинку заморять, що свинка згине!
Тоді в панни Марусі з’явилася героїчна думка.
— Коли так, — мовила вона, з докором глянувши на Петра, — то я сама піду! — І справді пішла, хоч не була ще в землемірші ні разу.
