У 2018 році на екрани вийшов психологічний трилер «Ти», заснований на однойменному романі Кароліни Кепнес. Серіал, головну роль у якому виконав Пенн Беджлі — зірка шоу «Пліткарка», — одразу здобув популярність серед глядачів і був продовжений на другий сезон.
Прихильники проєкту високо оцінили не тільки акторську гру учасників, а й сюжет, що постійно тримає в напрузі, балансуючи між романтичними сценами та жорстокими злочинами.
Менеджер книжкового магазину з Нью-Йорку на ім'я Джо Голдберг (Пенн Беджлі) знайомиться з письменницею-початківицею Ґвіневрою і з першого погляду закохується в неї. Те, що спочатку видається красивою історією стосунків поступово перетворюється на фатальну одержимість.
Кадр із серіалу Netflix «Ти»
Джо викрадає телефон дівчини, слідкує за нею на вулицях міста та в соціальних мережах і прагне отримати повний контроль над життям Ґвіневри. Дівчина не здогадується про справжню сутність героя, через що її життя опиняється в небезпеці.
Читаємо фрагмент популярного роману Кароліни Кепнес «Ти», що став літературним першоджерелом відомого серіалу. Книга побачила світ у 2014-му та цього року була опублікована харківським видавництвом і книгарнею Vivat.
Спершу таксист не виявляв ініціативи. Гадаю, я теж був би таким. Ми нагадуємо близьких до смерті божевільних. Ти чортзна-яка. Я такий чистий, що це майже заважає, по-сутенерськи чистий для такої брудної повії. Ми — справжня пара.
— Але річ у тому, — кажеш ти, вкотре аналізуючи нещодавні події, підібгавши ноги й розмахуючи руками. — Річ у тому, що врешті-решт я не змогла б жити далі, якби той хлопець не перестав співати. Маю на увазі, що я, мабуть, схожа на дику.
— Божевільну.
— Але я мала погану ніч, і якоїсь миті ти маєш установити правила, розумієш?
Ти повинен сказати: я не буду із цим миритися. Я помру, перш ніж продовжу жити у світі, де цей хлопець не перестає співати й забруднювати наше спільне середовище. Ти зітхаєш, а я люблю тебе за те, що ти намагаєшся перетворити це на якийсь страйк проти самовдоволення, і з тобою дуже весело в це грати.
— І все ж, ти була добряче п’яна.
— Ну, я думаю, що зробила б те саме й тверезою. — А якби він співав версію Роджера Міллера?
Ти смієшся й не знаєш, хто такий цей Роджер Міллер, але правда в тому, що більшість людей нашого покоління цього не знає. Твої очі звужуються, ти
погладжуєш підборіддя, й ось знову, вчетверте. Так, я рахую.
— Добре, ти коли-небудь проводив літо, працюючи на поромі?
— Ні, — кажу я. Ти переконана, що звідкись мене знаєш. Ти сказала, що знаєш мене з коледжу, з аспірантури, з бару у Вільямсбурзі, а тепер із порома.
— Але я клянуся, що знаю тебе. Я знаю, що звідкись тебе знаю.
Я знизую плечима, ти оглядаєш мене, і мені так добре, коли твої очі дивляться на мене.
— Ти просто почуваєшся добре зі мною, тому що впала, а я був поруч.
— Ти був там, чи не так? Мені щастить.
Я не повинен дивитися вбік, але роблю це й не можу придумати, що сказати у відповідь. Хотілося б, щоб водій таксі був балакучішим.
— То що ти робив сьогодні ввечері? — запитуєш у мене.
— Працював.
— Тибармен?
— Так.
— Це має бути так весело: дізнаватися різноманітні людські історії.
— Так і є, — обережно відповідаю, щоб не показати, що знаю: ти пишеш оповідання. — Це таки весело.
— Розкажи мені найкращу історію, яку ти чув цього тижня.
— Найкращу?
Ти киваєш, і я хочу тебе поцілувати. Я хочу показати тобі шлях до того, як локомотив, локомотив номер дев’ять зупиниться й поглине тебе цілком, до біса п’яну, аж доки нью-йоркська транзитна лінія не поглине нас обох. Тут надто спекотно, а там надто холодно, пахне бурито й мінетами — це нічний Нью-Йорк. Я люблю тебе — це все, що я хочу сказати, тому просто почухую голову.
— Складно обрати одну, розумієш?
— Добре, дивися, — кажеш ти й ковтаєш, кусаєш губу, червонієш. — Я не хотіла злякати тебе й здатися тією неврівноваженою, яка пам’ятає кожну крихітну соціальну ситуацію, у яку вона потрапляє, або щось інше, але я збрехала. Я знаю, звідки я тебе знаю.
— Знаєш?
— Книгарня, — ти всміхаєшся цією усмішкою Наталі Портман. Я вдаю, що не впізнаю тебе, а ти махаєш руками. Такі маленькі руки. — Ми говорили про Дена Брауна.
— Таке стається доволі часто.
— Пола Фокс, — кажеш ти, гордо киваєш і торкаєшся моєї руки.
— А-а-а, — відповідаю, — Пола Фокс і Сполдінґ Ґрей.
Ти плескаєш і майже цілуєш мене, але не робиш цього, оговтуєшся, сідаєш і схрещуєш ноги.
— Ти, мабуть, думаєш, що я довбана божевільна, так? Напевно, спілкуєшся з п’ятдесятьма дівчатами на день.
— Боже, ні.
— Дякую.
— Я розмовляю щонайменше із сімдесятьма дівчатами на день.
— Ха, — ти закочуєш очі. — Отже, ти не думаєш, що я щось типу скаженої сталкерки.
— Ні, зовсім ні.
Мій учитель здоров’я в середній школі сказав нам, що ми можемо тримати контакт очима протягом десяти секунд, перш ніж налякаємо або спокусимо
когось. Я рахую й думаю, що ти теж про це знаєш.
— Отже, правда. У якому барі ти там працюєш? Може, я зайду випити.
Я не буду засуджувати за те, що ти намагаєшся звести мене до того, хто обслуговуватиме тебе, хто доставлятиме книжки й твої цукерки.
— Я просто підробляю там. Переважно я в книгарні. — Бар і книгарня. Круто.
Таксі під’їжджає до зупинки на Західній четвертій вулиці.
— Це тут? — запитую й бачу, що подобаюся тобі за свою ввічливість.
— Насправді, — відповідаєш ти й нахиляєшся вперед. — Я живу ось тут за поворотом.
Ти сидиш, дивишся на мене, а я всміхаюся.
— Вулиця Бенк-стріт. Не дуже пошарпана.
Ти підігруєш.
— Я — спадкоємиця.
— Чого саме?
— Френсіса Бекона. — Ти зухвала, хоча багато дівчат промовчало б.
Ми тут, біля твого помешкання. Ти шукаєш у сумочці свій телефон, який лежить на сидінні між нами — ближче до мене, ніж до тебе. Водій повертає, і ми вже на стоянці.
— Усе як завжди зі мною й телефоном, який постійно зникає.
Хтось стукає у двері машини. Я здригаюся. Цей гівнюк насправді стукає у вікно. Бенджі. Ти тягнешся через мене й опускаєш вікно. Я відчуваю твій запах. Солоні огірки й твої груди.
— Бенджі, омійбоже, це святий, який урятував мені життя.
— Хороша робота, чуваче. Чортовий Ґрінпойнт, так? Нічого доброго там не відбувається.
Він піднімає руку, щоб дати мені п’ять, я відповідаю йому, а ти вислизаєш від мене. І все відбувається не так, як мало бути.
— Я не можу в це повірити, але, здається, я загубила свій телефон.
— Знову? — каже він і йде геть, запалює сигарету, а ти зітхаєш.
— Він здається придурком, але ти маєш зрозуміти, я весь час його десь забуваю.
— Який твій номер? — випалюю я. Ти дивишся у вікно на Бенджі, а потім знову озираєшся на мене. Він не твій хлопець, але ти поводишся так, ніби він є ним. Усе окей, спокійно.
— Бек, — кажу я, — мені потрібен твій номер, або твоя електронна пошта, або щось подібне на випадок, якщо я знайду твій телефон.
— Вибач. Я просто забулася на хвилину. Мені здається, я досі трохи налякана. Ти маєш ручку?
— Ні, — відповідаю й дякую Богу, що, коли дістаю телефон із кишені, він мій, а не твій. Ти ділишся своїми контактами. Тепер ти моя, і Бенджі кричить:
— Ти йдеш чи що?
Ти зітхаєш.
— Дуже дякую.
— Завжди до твоїх послуг.
— Мені подобається це «завжди» замість «у будь-який час». Це вже серйозно.
— Ну, я це й маю на увазі.
Наше перше побачення закінчується, ти піднімаєшся нагору й кохаєшся з Бенджі, але це не має значення, Бек. Наші телефони разом, і ти знаєш, що я
знаю, де ти живеш, і я знаю, що ти знаєш, де мене знайти.
