Сьогоднішній артринок має зовсім інакший вигляд, ніж ще кілька років тому. Якщо раніше він асоціювався з рекордними продажами, гучними аукціонними заголовками й постійним відчуттям зростання, то нині став значно тихішим. Проте ця тиша не означає втрати інтересу. Попит на мистецтво нікуди не зник — він просто змінив форму.
Стабільно продаються роботи художників із давно сформованою репутацією, але водночас зростає інтерес до сучасних практик, об’єктів, дизайну та міждисциплінарних форматів. Артринок стає менш однорідним і менш передбачуваним, зате більш гнучким і живим. У цьому новому ландшафті змінюється і сам образ колекціонера. Це вже не лише людина з «музейним» мисленням і великим бюджетом, а дедалі частіше — представник поколінь міленіалів та покоління Z, для яких мистецтво є частиною способу життя, а не окремою інвестиційною категорією.
Саме цю трансформацію добре фіксує дослідження Art Basel та UBS Survey of Global Collecting 2025 — звіт, який варто читати не лише заради цифр, а заради розуміння того, як поводиться капітал.
Формально ринок справді сповільнився. За даними звіту Art Basel та UBS про глобальний артринок, опублікованого у 2025 році, 2024 рік завершився скороченням світового артринку приблизно на 12% за вартістю. Найчутливішим до цього виявився так званий верхній сегмент артринку — ринок робіт із цінами від кількох мільйонів до десятків мільйонів доларів, який традиційно задає тон усьому артсвіту.
Цей сегмент складається насамперед із класичного післявоєнного та сучасного мистецтва. Стабільний попит зберігається на роботи класиків Ґергарда Ріхтера, Пабло Пікассо та Клода Моне, а також на представників сучасного мистецтва, зокрема Жан-Мішеля Баскії, Марка Ротка і Яйої Кусами. Їх купують не імпульсивно, а як частину довгострокової стратегії збереження капіталу — часто через приватні продажі, а не публічні аукціони. Водночас саме в цьому сегменті сьогодні відчутна найбільша обережність: гроші не зникають, але перестають поспішати.
Настрої самих колекціонерів це підтверджують. Згідно з дослідженням Art Basel та UBS Survey of Global Collecting 2025, 84% осіб із високим рівнем статків — людей із ліквідними активами понад 1 мільйон доларів — залишаються оптимістами щодо артринку до кінця 2025 року, а 81% — у горизонті наступних дванадцяти місяців. Це оптимізм без ейфорії — радше прийняття того, що мистецтво більше не про короткі цикли й швидкі перемоги, а про довгу присутність і зважені рішення.
Найбільш показовим у звіті є демографічний зсув. Близько 75% активних колекціонерів у вибірці дослідження сьогодні — міленіали та покоління Z. Це власники капіталу, які не формувалися в умовах стабільного економічного зростання і не мають сентименту до «великого канону». Для них мистецтво не існує окремо від життя — воно співіснує з дизайном, об’єктами, ювелірними виробами та модою.
Саме тому дедалі частіше об’єктами колекціонування стають не лише роботи художників, а й предмети на межі мистецтва, дизайну, спорту та сегмента предметів розкоші. Найвідоміший приклад — вторинний ринок культових сумок Hermès, де окремі моделі Birkin або Kelly на аукціонах демонструють результати, співмірні з роботами сучасних художників.
Подібна логіка працює і в колекціонуванні кросівок — зокрема рідкісних випусків Nike та Air Jordan, які давно вийшли за межі спортивного взуття й функціонують як культурні артефакти з власним вторинним ринком. Схожим чином формується інтерес і до світу автоспорту: історичні боліди, шоломи та артефакти Формули 1 стають частиною приватних колекцій поруч із мистецтвом і дизайном.
До цього додаються ювелірні бренди Cartier та Van Cleef & Arpels, а також дизайнерські об’єкти XX століття, зокрема роботи Жана Пруве. Для нового покоління колекціонерів колекція дедалі частіше виглядає як єдиний культурний ландшафт — без жорстких меж між «високим» мистецтвом, спортом, модою чи дизайном.
Цей зсув добре помітний і в українському контексті. Нові колекціонери все рідше починають із «безпечних» імен і все частіше — з особистого досвіду та довіри до конкретної практики. Інтерес спрямований на художників, чия робота працює з темами війни, пам’яті та ідентичності. Роботи таких митців, як Жанна Кадирова, Нікіта Кадан, Алевтина Кахідзе, Леся Хоменко та інших купують не як реакцію на тренд, а як довгострокове висловлювання, яке вже стало частиною міжнародної розмови. У цьому випадку мистецтво працює не на статус, а на сенс.
Якщо спробувати уважніше придивитися до цього процесу, стає зрозуміло, що за ним стоїть не одна модель поведінки. З мого досвіду і власних спостережень за українським артсередовищем, за тим, як формуються приватні колекції й ухвалюються рішення про покупки, поступово вимальовуються кілька архетипів сучасного українського колекціонера. Це не соціологічна типологія і не спроба класифікації, а радше способи мислення, які часто поєднуються в межах однієї людини.
Колекціонер-свідок. На мою думку, цей архетип є прямим наслідком прожитого досвіду війни. Для такого колекціонера мистецтво — це передусім спосіб зафіксувати час і не дати досвіду розчинитися. Купівля роботи тут не є естетичним чи статусним жестом — це акт збереження. Колекція формується як приватний архів пам’яті, де важливі не лише об’єкти, а й контексти, тексти, історії їхнього створення.
Колекціонер-співучасник. Інший архетип, який я дедалі частіше бачу в українському контексті, — це колекціонер, що входить у діалог із художньою практикою. Для нього важливий не результат як такий, а процес, тривалість відносин і можливість бути поруч із роботою в часі. Такі колекціонери часто підтримують художників на ранніх етапах, повертаються до їхніх практик знову і знову, мислять покупку як форму участі, а не як завершену транзакцію.
Колекціонер-перекладач. З мого погляду, цей архетип формується у відповідь на потребу вписувати українське мистецтво в міжнародний контекст. Колекціонер-перекладач мислить не лише локально, а й інституційно: його цікавить, як роботи «працюють» за межами приватного простору — в музеях, архівах, дослідницьких програмах. У цій логіці колекція часто сприймається як потенційно публічна, з довгим життям поза особистим володінням.
Колекціонер-стратег. Нарешті, архетип, який особливо відчутний серед нових українських власників капіталу. Це колекціонер, який мислить мистецтво як частину довгої культурної й репутаційної стратегії. Але, за моїми спостереженнями, йдеться не про спекуляцію, а про усвідомлення того, що цінність формується повільно — через контекст, інституційну присутність і час. У цій логіці колекція стає не демонстрацією статусу, а формою відповідальності.
Змінюється і ставлення до ризику. У 2025 році 66% колекціонерів купували роботи художників, яких відкрили для себе вперше, — це найвищий показник за всю історію щорічного дослідження Art Basel та UBS, яке проводять із 2017 року. У класичній фінансовій логіці це могло б виглядати як підвищення ризику. Але на практиці це радше втома від перегрітих активів і бажання працювати з живим процесом. Ризик тут — не про ставку, а про довіру.
Окремої уваги заслуговує роль жінок. Вони становлять майже половину опитаних колекціонерів і дедалі активніше формують попит. Це стосується як перевідкриття історичних постатей — Лі Краснер та Луїзи Буржуа, — так і сучасного мистецтва. Серед художниць, які сьогодні користуються особливою увагою ринку, — Марлен Дюма, Сесілі Браун та Джулі Мегрету. Марлен Дюма залишається однією з найбільш комерційно успішних живих художниць, а її роботи регулярно продаються за багатомільйонні суми. Водночас фокус поступово зміщується від одиничних рекордів до системної присутності жінок у колекціях і музейних наративах.
Усі ці процеси накладаються на ширший економічний контекст — передачу капіталу між поколіннями. За оцінками UBS, у найближчі десятиліття понад 80 трильйонів доларів перейдуть від старших поколінь до молодших. Йдеться не про появу нових грошей, а про зміну тих, хто ухвалює рішення. Разом із капіталом передається право визначати пріоритети — що купувати, з яким горизонтом і з яким уявленням про цінність.
Дослідження Art Basel та UBS Survey of Global Collecting 2025 фіксує кінець комфортного колекціонування. Мистецтво більше не гарантує ані статусу, ані зростання, ані швидкого виправдання витрат. Воно вимагає іншого — мислити довго, діяти обережно і бути готовими до того, що не кожен капітал витримує таку розмову.
