До 150-річчя від дня народження Олександра Мурашка глядачам представили одразу дві важливі персональні виставки художника — проєкт «Кольорові модуляції» в NAMU, про який докладніше можна прочитати в нашому матеріалі, та експозицію «Київські вібрації», до якої увійшли портрети митця.
Виставка у Київській картинній галереї пропонує побачити, як Мурашко зображував власну родину й найближче коло спілкування, та якими він бачив своїх сучасників. Також відвідувачі можуть більше дізнатися про особистість самого митця з доступних у музеї архівних документів, фотографій та листів.
Спеціально для редакції Harper's Bazaar Ukraine Дар'я Добріян — кураторка виставки «Олександр Мурашко. Київські вібрації» та дослідниця життя й творчості художника — детальніше розказала про проєкт і поділилася цікавими фактами про митця та роботи, що увійшли до експозиції. Нагадуємо, що відвідати виставку в Київській картинній галереї можна до 26 січня.
У назву виставки винесено Київ як важливе та дуже символічне для митця місто. Яким його бачив і зображував на своїх полотнах Олександр Мурашко?
Дійсно, ми вирішили зробити акцент саме на Києві. Чому? Тому що особисто я як дослідниця, що займається біографією Мурашка 12 років, завжди шукала в його роботі європейський слід — мене цікавила його присутність в Амстердамі та на Венеційській бієнале, його паризький період тощо. Але якщо відкинути цю європейськість, до якої ми так прагнемо, то ми побачимо, що Мурашко був дуже київським митцем.
Він народився в Києві, відвідував рисувальну школу свого названого дядька Миколи Івановича Мурашка. Тут він одружився й консолідував мистецькі сили міста, створивши Київське товариство художників. Він став одним із засновників Української академії мистецтва в 1917 році та увійшов до складу її професорів. І звичайно, саме тут обірвалося його життя в 1919 році.
Є навіть окрема зала на виставці, що має назву «Київ. Мурашко». Там ми з києвознавцем Антоном Коропом розробили мапу міста й позначили всі локації, що пов'язані з художником. Звичайно, це передусім місця, де він жив, працював, бував і таке інше, — деякі з них втрачені, але багато збереглося до нашого часу. Відвідавши їх сьогодні, ми можемо побачити приблизно ту ж картинку, що й колись художник.
Розкажіть, будь ласка, докладніше про картини, представлені в експозиції.
Олександр Мурашко в історію мистецтва ввійшов передусім як портретист. Він не писав київські пейзажі, але по-своєму бачив і зображував киян. Усі портрети на нашій виставці й майже 80% робіт Мурашка, представлених у Національному художньому музеї (NAMU), — це кияни. Або від народження, або це люди, що працювали тут певний час.
Насамперед ми бачимо на картинах родину художника, зображенню якої він приділяв багато уваги. Особливо це стосувалося його дружини Маргарити, але також він писав і свого двоюрідного брата та його дружину. В нашій експозиції також представлені полотна, що показують тещу Мурашка, Катерину Крюгер, і сестру його дружини — Анну Крюгер-Прахову, яка теж була видатною художницею, педагогинею і культурною діячкою.
Є на виставці портрет Віри Дитятиної — близької подруги дружини художника. Свекром Віри був купець першої гільдії Федір Дитятин, знаний у Києві. Він був депутатом більше ніж чверть століття, мав багато нерухомості на Подолі й очолював купецьке зібрання. Дуже знакова фігура для київської історії.
Також митець зобразив подружжя Андрєєвих. Це дуже цікаві портрети, тому що вони єдині парні в біографії Мурашка. Андрєєви — оперні співаки, які працювали в Києві декілька сезонів і належали до найближчого оточення художника. Як відомо, він був завзятим театралом.
На виставці можна побачити портрет видатного київського архітектора Георгія Шлейфера — навіть два. Один із колекції Національного художнього музею, інший — з Музею історії міста Києва. Є цікава історія, пов’язана з цими картинами. Насправді полотен із зображенням архітектора було три, й одне з них утратило 25–30% свого розміру через невдалу реставрацію та пошкодження. Було не зовсім зрозуміло, чи там щось залишилося від художника, але технологічні дослідження підтвердили, що це дійсно Мурашко.
Крім того, в експозиції є портрет Берти Єні — київської дами, меценатки й філантропки німецького походження. Її чоловіком був поміщик і промисловець Фрідріх Габріель Єні. Жінка зображена разом із собачкою. Ми довго думали, що вона належить Єні, але з'ясувалося, що це пес самого Мурашка, і у нас є фотографії, де дружина художника його обіймає. Цей знімок також можна побачити на виставці.
Ми говоримо про представників київської інтелігенції, людей з оточення художника. Так, деякі портрети виконані на замовлення, але з усім тим це теж коло митця.
Чи відомо щось про те, що любив робити художник у вільний час та якими були його улюблені локації Києва?
Ми не знаємо точно, які місця він відвідував, окрім театрів. Вони постійно згадуються — і оперний, і театр Соловцова. Митець був їх завсідником. і великим прихильником.
Одна з учениць художника, яка жила в період революції в домі Мурашка на Лук’янівці, згадувала, що він сторонився людей і спеціально обрав цей район, адже тоді він не був таким жвавим центром, як зараз. Олександр Мурашко любив косити траву, у нього була корова й він збивав масло. Вони з дружиною вели такий простий, «рустикальний» спосіб життя. Тут ми маємо на увазі вже період 1917–1919 років — останні роки митця.
Чи можемо ми судити з листів та інших архівних матеріалів, які зокрема можна побачити на виставці в Київській картинній галереї, яким був характер Мурашка, якою він був людиною?
Насправді про характер найкраще написала його дружина в спогадах — вона описує Мурашка як людину з вибуховим темпераментом, зазначає, що художника легко було зачепити. Він був людиною досить складної долі, особливо в дитинстві та юності. Мати його покинула, а потім з'явився досить суворий вітчим. Це все можна знайти в листах — складні були стосунки. І це наклало на митця відбиток. При тому, що Мурашко був запальним та міг легко образитися, він був великим трудівником і завжди любив працювати.
На щастя, у нас ще є щоденники його дядька — Миколи Івановича Мурашка. Вони поки що не опубліковані, але я читала їх у рукописах. Це, звичайно, дуже цікаво, тому що в нього зовсім інший погляд на художника. Він міг його присоромити, назвати малодушним, вказувати на негативні риси митця. Але в Мурашків загалом були дивні взаємини: вони між собою постійно сварилися, а потім знаходили шлях до примирення. Знову ж таки, повторюся: джерел, щоб охарактеризувати цю людину, дуже мало.
Ми знаємо, що у художника була вада мовлення: він трохи заїкався, і це часто відмічають у спогадах, а також був завзятим курцем. Якщо подивитися на його фотографії, ви практично не знайдете жодної, де він без цигарки. Важливо пам’ятати, що це була жива людина. Його можна поставити на постамент, бо він талановитий, але перетворювати на «бронзову статую» не треба — це було б неправильно.
Яку картину ми бачимо та плакаті до відкриття виставки?
На плакаті, банері, афішах і скрізь в інтернеті ми бачимо єдину роботу Мурашка, яка походить з Київської картинної галереї. Більшість його творів зберігається в Національному художньому музеї — понад сто. А в Київській картинній галереї лише одна.
Це єдина графічна робота, яка представлена в експозиції серед майже двадцяти картин. І вона, можна сказати, отримала нову атрибуцію — портрет був не підписаний і вважався втраченим. На щастя, його повернули, довели авторство митця й реставрували спеціально для цієї виставки.
Робота «Дама в капелюсі» експонується вперше в історії. Сам Мурашко називав її «Парижанка». Це рисунок 1915 року. Попри таку назву, Мурашко тоді вже не бував у Парижі, тому насправді це киянка. Вона вбрана за останньою модою, але це не було чимось дивним для великого міста. Хто це — ми не знаємо. Це єдина з представлених у творах Мурашка героїнь, особу якої ми, на жаль, поки що не встановили.
В експозиції представлені роботи з приватних колекцій, які не так часто виставляються. Про які саме картини мова?
Проєкт цікавий тим, що тут дійсно багато робіт із приватних колекцій — приблизно половина. Це колекції родини Пономарчуків і Костянтина Рачковського, і з моєї теж є рисунок. Тобто у нас три колекціонери.
Ці роботи рідко виставлялися. Наприклад, із творів, що належать Рачковському, один експонувався востаннє у 1975 році, а решта — у 1981-му. Звичайно, минуло дуже багато часу. Вони майже не публікувалися й взагалі маловідомі. Тож глядачам буде цікаво побачити роботи, з якими вони ніколи не мали змоги познайомитися.
З трьох робіт, що надав Костянтин Рачковський, два — натюрморти, які для Мурашка зовсім не характерні. Художник писав їх за певних обставин, що склалися в його житті та були пов’язані з природними явищами. Ми розуміємо, що він працював з натюрмортами — у списках його робіт вони є, — але ми не знаємо, де вони зараз. І з тих, що нам відомі й зберігаються в музейних та приватних колекціях, — це два саме ці полотна, тим вони й унікальні.
Друга колекція — Пономарчуків — є одним із найбільших приватних зібрань в Україні. Родині належать три масштабні роботи художника й невеликий етюд серця. Але цікаво інше: у власності Пономарчуків архів самого художника. Частина з нього зберігається в Національному художньому музеї, частина — у родині. І там є унікальні речі, які треба просто йти й дивитися. Це окрема маленька зала, але дуже затишна та ошатна.
Глядачам представлені весільні фото Мурашків, листи художника, рукописи його дружини, репродукції втрачених робіт і деякі старі архівні одиниці зберігання. Колекціонер рамок Павло Трітюков спеціально для цього проєкту одягнув їх в антикварні рамки. Ми можемо приблизно побачити, як це могло б виглядати на початку XX століття, хоча це різні колекції.
Що нового може розповісти ця виставка глядачу про Олександра Мурашка?
Власне, усе нове вона й розкаже, тому що такий погляд на Мурашка — досить незвичний. Його завжди сприймали як художника та педагога, рідше — як громадського діяча. А як киянина — це взагалі дивина. Ми постійно говоримо про його творчість, але майже ніколи про знакові для художника місця та про його оточення.
Мені здається, що ці приватні колекції, архіви, картини — це унікальна можливість подивитися на митця новим поглядом. Остання велика виставка Мурашка була чверть століття тому — у 2001 році. Тому я не знаю, хто сьогодні може похизуватися тим, що добре знає творчість художника саме з оригіналів. Репродукції ми не рахуємо — оригінал промовляє до нас, репродукція ж існує вимушено, коли немає можливості побачити справжню роботу.
Що ще цікаво — це кінохроніки. Зараз ми святкуємо 150-річчя з дня народження митця та в останньому залі показуємо хроніку «Київ Мурашка», що була знята до його 100-річчя, тобто 75 років тому. Причому без звуку — не знаю чому, так записано. І ми бачимо всі ті ж картини, які сьогодні експонуються, але зовсім інших людей у залах, адже минуло півстоліття. Тому запрошуємо всіх на виставки художника — треба встигнути й у Київську картинну галерею, і в Національний художній музей, обов’язково.
Текст: Катя Теллер
