Ще десять років тому образ українського колекціонера був доволі передбачуваним: закриті приватні зібрання, статусні імена та мистецтво як символ соціального капіталу. Сьогодні ця модель швидко змінюється. На артринок виходить нове покоління митців-підприємців, управлінців, представників креативних індустрій і бізнесу, які починають колекціонувати не лише з інвестиційної логіки, а й з внутрішньої потреби взаємодіяти з мистецтвом та підтримувати культуру.
Війна, переосмислення ідентичності та гостре відчуття історичності моменту зробили мистецтво способом фіксувати реальність та берегти минуле. Нові українські колекціонери купують роботи не лише для інтер’єру — вони купують історії, позиції й сенси, які хочуть зберегти.
Команда Аукціонного дому «Меркурій» поспілкувалася з кількома колекціонерами, які регулярно беруть участь у торгах, щоб зрозуміти, хто сьогодні купує українське мистецтво і що саме мотивує їх формувати власні зібрання.
Марія Примаченко, «Вовкун», 1993, з колекції Маріанни Котюк
Колекціонер як дослідник
Підприємець Сергій Комберянов паралельно з управлінням Lean Institute Ukraine заснував Lean Art Foundation — фундацію, що займається дослідженням спадщини художників-бойчукістів та нонконформістів.
Його першим усвідомленим придбанням стала робота Анатолія Криволапа із зображенням світанку в рідному селі художника. Саме тоді купівля мистецтва перестала бути елементом декору й перетворилася на довготривалий інтелектуальний процес.
Сьогодні його колекція налічує близько 500 робіт і має чітку концепцію — «мистецтво спротиву». Йдеться про бойчукістів, які працювали всупереч системі та офіційним канонам 1960–1980-х років.
Анатолій Криволап, Без Назви, 2009, колекція Сергія Комберянова
«Коли я купую роботу, я вже думаю про її майбутнє: у якій виставці вона може з’явитися і частиною якого дослідження стане»,
— пояснює він.
Для Сергія важливо не лише володіти твором, а й вводити його у публічний обіг. Роботи з його приватних колекцій дедалі частіше подорожують виставками, стають предметом досліджень і формують новий культурний канон.
Мистецтво як емоція
Інший сценарій — інтуїтивний і дуже особистий. Уляна Фіца, яка працює у компанії з виробництва харчування для домашніх тварин і також бере участь у торгах Аукціонного дому «Меркурій», придбала свою першу картину у 2024 році. Нею став рожевий гусак української художниці Іванки Нечипорук.
Причина була простою: робота ідеально вписалася в інтер’єр і викликала радість.
Марія Примаченко, «Ховра», 1992 рік, з колекції Маріанни Котюк
Саме з таких рішень часто починається сучасне колекціонування. Частково завдяки формату оренди мистецтва за кілька місяців її колекція зросла до десятка робіт українських художників. Серед них — твори Марії Примаченко, які особливо люблять її діти.
«Для мене купівля мистецтва — це передусім емоція. Коли країна бореться за існування, починаєш думати про культурну спадщину і про те, що залишиться після нас»,
— говорить вона.
Вибір нових робіт Уляна робить, орієнтуючись на власне відчуття та на реакцію дітей. Саме вони часто стають її головними радниками у колекціонуванні.
Марія Примаченко, «Квіти життя у вазі», 1993
Її кабінет в офісі колеги жартома називають «Галереєю у Фіци», і це добре ілюструє нову нормальність — сучасне світосприйняття, у якому мистецтво більше не здається чимось недосяжним чи зачиненим у галереях.
Колекціонерка нових досвідів
Для Маріанни Котюк, яка понад двадцять років працює у сфері ділового туризму, шлях у колекціонування почався саме з передаукціонної виставки в «Меркурії». Запрошення подивитися роботи Марії Примаченко стало несподіваною точкою входу у світ мистецтва.
«Відчуття гордості за своє під час війни тільки посилилося, і колекція почалася саме з Примаченко»,
— згадує вона.
Анатоль Степаненко, «Сфери», 1982 рік
Сьогодні її зібрання поповнюється через аукціони та приватні контакти з колекціонерами. Як і багато нових покупців, вона поєднує емоційний вибір із довірою до експертів і кураторів. Наразі у її колекції крім творів Марії Примаченко є роботи Анатоля Степаненка, Остапа Кецала, Олекси Левицького, Олени Кульчицької та Василя Мотики. Для неї це передусім емоції та можливість одного дня передати дитині щось справді вагоме — не лише як річ, а як частину культурної пам’яті.
Саме аукціони дедалі частіше стають першою точкою входу до артринку. Передаукціонні виставки дозволяють побачити роботи наживо, зрозуміти контекст і проаналізувати власний смак ще до моменту торгів. Публічність ставок створює прозорий механізм ціноутворення, а провенанс роботи — її підтверджену історію.
Анатолій Криволап, «Інтер'єр з самоваром», 1983
Інтуїція та відповідальність
Попри різні бекграунди, нових колекціонерів об’єднує одна риса — баланс між емоцією та усвідомленістю. Вони можуть купити роботу інтуїтивно, але з часом починають цікавитися контекстом, історією художника та місцем твору в українській культурі.
Саме тому дедалі більший інтерес викликає сучасне українське мистецтво, яке говорить мовою сьогодення.
«Серед авторів, до яких сьогодні найчастіше звертаються нові покупці, — Марія Примаченко, Нікіта Цой, Анатоль Степаненко, Іван Марчук, Анатолій Криволап, Влада Ралко та інші. Водночас за нашими спостереженнями аудиторія поступово ділиться: частина колекціонерів зосереджується на сучасному мистецтві, інші продовжують формувати збірки навколо нонконформістів, а наївне мистецтво знову переживає хвилю зростання інтересу»,
— коментує мистецтвознавиця Христина Стуковенкова.
Влада Ралко, Без назви, 2025
Аналітика торгів також свідчить про зміну структури ринку. Середній чек як на аукціонах, так і в приватних продажах сьогодні становить близько $3 000 — сума, яка робить колекціонування доступнішим для ширшого кола професійної аудиторії та пояснює появу нової генерації клієнтів.
Сучасний український колекціонер більше не є лише покупцем. Він стає співучасником культурного процесу — підтримує художників, відкриває нові імена, передає роботи на виставки та фактично бере участь у формуванні майбутніх музейних історій.
З колекціонерами та колекціонерками спілкувалася Анна Андрух
