До 21 червня в Національному художньому музеї України триває виставка «Сонцесхід», присвячена творчості визначного українського художника, представника неофіційного мистецтва, неперевершеного майстра кольору та світла Анатолія Лимарєва (1929–1985). У п’яти залах музею представлено близько 100 творів живопису й графіки, а також архівні світлини, виконані самим Анатолієм та його дружиною Світланою Даценко. Мультимедійну інсталяцію для виставки створили художник Вітя Кравець і композитор Олексій Шмурак.
Мрія Анатолія Лимарєва про велику виставку своїх творів у Національному музеї здійснюється лише зараз, через 40 років після смерті митця, оскільки за життя він не здобув належного визнання: попри відсутність у його роботах прямої політичної крамоли, радянські худради методично їх відкидали. Це був занадто сміливий живопис — своєрідна імпровізація, «джаз у фарбах». Експозиція концептуально окреслює магістральні вектори творчості художника. Уродженець Донеччини, художник щоліта повертався з Києва до рідної Амвросіївки в пошуках особливого південного світла. Глибока любов до цієї землі робить Лимарєва справжнім апостолом степу.
«Еолова арфа» (1982–1985)
Мотив одинокої постаті посеред безкрайнього степу з’являється також у роботі «Еолова арфа». Струни цього незвичайного інструмента, названого на честь давньогрецького бога вітрів, звучать під впливом потоку повітря, а звуки окрилюють. Так і художник, за Лимарєвим, є живим інструментом, чий голос народжується з дихання самого буття.
«Автопортрет» (1967)
Експресіоністський автопортрет Лимарєва на тлі блакитного неба з молодим місяцем є програмним для творчості художника. Це свого роду декларація мистецького кредо. Постать із палітрою та пензлем у руках апелює до класичної «іконографії» художника за роботою. Проте Лимарєв радикально переосмислює традицію: він не просто постає оголеним по пояс — портрет виконано у гранично експресивній манері. Драматичне колористичне ліплення тіла відкритими рожевими мазками створює ефект «знятої шкіри». Погляд митця, захищений лише окулярами, спрямований крізь глядача — у простір або вглиб самого себе.
«Ранок» із триптиха «Життя рідної землі» (1967–1969)
Один із показових моментів взаємин Анатолія Лимарєва з радянським цензурним апаратом — історія з полотном «Ранок», де зображено закоханих під стогом сіна. Худрада побачила у творі «непристойний сексуальний підтекст» і змусила прибрати фігури. На щастя, художник знайшов спосіб зберегти композицію, приховавши парочку під зафарбованою «латкою», тому зараз ми бачимо твір у первинному варіанті.
«Тарас Шевченко у засланні» (1961–1982)
Цей образ — квінтесенція роздумів про поклик, жертовність, шлях художника та ціну вибору. Позбавлений права малювати Шевченко постає як альтер его самого Лимарєва, і водночас відсилає до постаті його батька, який за сталінських часів був засуджений і відбував заслання в тих самих місцях, що й колись Кобзар. Тож ця робота стала для автора точкою перетину родинної трагедії та національного міфу. Зіщулена постать поета-вигнанця в безлюдному просторі казахського степу перетворюється на свого роду гномон — осердя сонячного годинника, чия довга тінь-дороговказ спрямована чи то на терикон, чи то на Голгофу.
«Портрет Григорія Гавриленка» (1984)
Ефект «двоїстості» чи дублювання спостерігаємо в незвичному, геометризованому, рафінованому до рівня знака портреті Григорія Гавриленка. Дві червоно-жовтогарячі сфери пообіч голови художника, що повторюють форму його круглих окулярів, створюють відчуття напруженої рівноваги.
