Французький фотожурналіст Лоран Ван дер Стокт десятиліттями документує війни — від Югославії та Чечні до Сирії й України. У Києві він представляє виставку «ВАШ СПРОТИВ. Наша спільна історія», створену на основі світлин, які фотограф зробив в Україні після початку повномасштабного російського вторгнення. Експозицію, створену за кураторства представника Французького інституту в Україні Олега Соснова, презентують у межах Міжнародного форуму фотографії війн і конфліктів IMPACT KYIV 2026.
За роки роботи Ван дер Стокт пережив поранення, затримання та ситуації, у яких сама присутність камери становила загрозу. Проте найбільшим випробуванням своєї професії він називає не фізичну небезпеку, а моральне питання: хто дає журналістові право фотографувати чуже страждання?
Ван дер Стокт не вважає себе героєм і не вірить, що фотографія здатна самотужки змінити світ. Але він продовжує працювати, бо переконаний: суспільство не може бути демократичним без доступу до інформації. В ексклюзивному інтерв’ю ми поговорили з ним про силу документальних свідчень, межі журналістської нейтральності та майбутнє фотографії у світі, де зображення дедалі легше підробити.
Лоран Ван дер Стокт / фото: Енріко Даньїно
Як ви прийшли у воєнну фотожурналістику? Що спонукало вас обрати цю професію?
Я не обирав бути тим, ким зрештою став. І навіть не міг уявити, що на мене чекає. Я народився 1964 року. Для дітей мого покоління головним джерелом інформації було телебачення, соціальних мереж просто не існувало.
І ось ти бачиш, як людина висаджується на Місяць, як людство досягає неймовірного технологічного прогресу, а водночас — як діти помирають від голоду в Африці. Мені було приблизно дванадцять, і я пам’ятаю, як подумав: щось із цим світом дорослих не так. Вони здатні на неймовірні речі, але не можуть упоратися з найпростішим — людським стражданням. Я не хотів ставати частиною цього світу. Це дуже дивне відчуття для дитини, але я досі чітко його пам’ятаю.
Фотографією я захоплювався ще з дитинства. У мене навіть була власна маленька аматорська фотолабораторія. Згодом я зрозумів, що журналістика може стати способом залишатися вірним тому рішенню, яке я ухвалив у дитинстві. Я не був особливо хорошим письменником, тому вирішив спробувати себе у фотожурналістиці. А далі все відбувалося поступово. Рік за роком я опинявся в дедалі більшій кількості воєнних ситуацій, набував досвіду й розумів, що знання, отримані під час попередніх конфліктів, допомагають мені працювати в наступних. У певний момент це просто стає твоїм життям.
Звісно, у молодості мене, можливо, частково приваблювала романтика пригод. Але я зовсім не розумів, через що доведеться пройти. Якби знав заздалегідь, можливо, ніколи б цього не зробив. І все ж я ні про що не шкодую.
Чи вважаєте ви, що робота журналіста здатна змінювати світ і впливати на політичні рішення?
Журналіст не повинен ставити собі за мету змінити світ.
Якщо ти хочеш займатися журналістикою, маєш намагатися не бути ані художником, ані активістом. Ти повинен залишатися настільки нейтральним, наскільки це можливо, навіть щодо власних емоцій.
Якщо наша робота зрештою впливає на рішення політиків — чудово. Політичні лідери, як і всі інші, повинні читати пресу, розуміти, що відбувається у світі, й робити висновки. Але не можна починати цю роботу з переконанням, що саме ти зміниш світ. Інакше на тебе чекає багато розчарувань.
Я пам’ятаю нашу роботу в сирійській Східній Гуті, передмісті Дамаска, яке на той момент не контролювала урядова армія. Там була застосована хімічна зброя. Ми повернулися з доказами: фотографіями, відео, інтерв’ю, матеріальними свідченнями, зокрема зразками крові та одягу. Це була надзвичайно складна робота. Ми фактично були єдиними, хто зміг привезти такий комплекс свідчень із місця подій. Після публікації здавалося, що ситуація може змінитися. Не тому, що уряди раніше нічого не знали. Вони мали інформацію. Але тепер про це дізналася громадськість, і політичним лідерам ставало дедалі складніше мовчати. Європейські уряди говорили про перетин Башаром Асадом червоної лінії, про застосування хімічної зброї. Вони намагалися залучити Вашингтон до відповідних дій. Але зрештою адміністрація Барака Обами не вдалася до очікуваного військового втручання. І все закінчилося нічим.
Тому якщо ти працюєш із думкою, що зможеш впливати на великі політичні рішення, дуже швидко розчаруєшся й залишиш професію. Насправді журналістика — досить скромна робота. Ти просто робиш те, що вважаєш необхідним. Коли хтось говорить, що мені заборонено туди йти, я розумію, що саме туди мені й потрібно.
Чи траплялися ситуації, коли вам забороняли документувати певні події або намагалися обмежити доступ до інформації?
Так було завжди. І думаю, так буде й надалі. Коли хтось говорить мені, що щось заборонено, мені стає цікаво. Значна частина професії фотожурналіста полягає в дуже простому питанні: як опинитися з камерою у правильному місці у правильний момент? Як дістатися туди, де ти повинен бути? Твоє завдання — виконати свою роботу. А редактор і видання вже виконуватимуть свою.
Чи можете пригадати випадок, коли ваші фотографії безпосередньо спростували офіційну політичну позицію?
Наприкінці 1990-х, під час війни в Чечні, Володимир Путін, який тоді був прем’єр-міністром Росії, заявляв, що російські сили контролюють Грозний. Але це було неправдою. Я перебував у місті з камерою та супутниковим обладнанням і передавав фотографії Грозного, на яких не було російських військових. Російська сторона розшукувала мене для арешту. І знаєте, це один із тих рідкісних моментів, коли ти відчуваєш, що справді добре виконуєш свою роботу. Велика держава робить неправдиву заяву, а ти просто надсилаєш фотографії, які доводять протилежне. Це неймовірне відчуття. Таке трапляється нечасто. Але коли трапляється, ти розумієш: так, ця робота болісна, складна, небезпечна, але іноді вона справді має результат.
Ви неодноразово опинялися в небезпечних ситуаціях. Які з них найбільше закарбувалися у вашій пам’яті?
Мене затримували російські військові в Чечні. Одного разу я провів ніч у полоні посеред невідомої місцевості. Це було неприємно. Мене також затримували джихадисти. Таких ситуацій було багато, і, думаю, мені просто щастило. Але небезпека буває дуже різною. Не існує двох однакових воєн. Я пам’ятаю Алеппо, коли сирійські урядові сили використовували бойову авіацію для бомбардування міста, у якому залишалося багато цивільних. Величезні бомби падали приблизно кожні десять хвилин. Одна така бомба могла зруйнувати цілу будівлю. У якийсь момент ти вже не розумієш, куди рухатися. Навіть думати про роботу стає складно. Ти відчуваєш фізичний тиск від того, що відбувається навколо.
Мені не дуже подобається говорити про небезпеки, які пережив ти як журналіст. Тому що потрібно пам’ятати: перед тобою розгортаються набагато страшніші історії. Ти бачиш, як руйнуються людські життя. І на цьому тлі твої власні проблеми починають здаватися незначними.
Чи змінюється ставлення до власного болю після багатьох років роботи на війні?
Мене кілька разів поранили. Одне з поранень призвело до дуже тривалого лікування — приблизно двох років у лікарні. Але цей досвід у певному сенсі допоміг мені. Принаймні я більше не почувався лише людиною з паспортом, яка може приїхати на війну, а потім у будь-який момент повернутися додому. Я хоча б частково розділив те, через що проходять люди, яких фотографую. Це складно пояснити. Звичайно, для твоєї родини поранення — катастрофа. Але коли ти повертаєшся з місця, де бачив набагато страшніші речі, починаєш інакше оцінювати власні страждання. Я досі маю руку. Мені пощастило. Тому мені дивно скаржитися на свою роботу. Адже я сам її обрав.
А більшість людей, які живуть у країні, охопленій війною, нічого не обирали. Це принципова різниця. Ми, журналісти, маємо свободу. Ми можемо поїхати. Люди, чиє життя руйнує війна, часто такої можливості не мають.
Що змушує вас продовжувати, попри небезпеку, поранення та психологічні наслідки пережитого?
Війна — це не лише жах. Під час кожного конфлікту ти зустрічаєш неймовірних людей. Бачиш не тільки найгірші прояви людської природи, а й надзвичайну красу, доброту, хоробрість. Війна дивним чином відображає одночасно і найстрашніше, і найкраще, на що здатна людина.
Найскладніше — бути тим, хто стоїть із камерою перед людиною, яка страждає. Хто дав тобі право фотографувати її біль? Це питання, з яким я живу все своє професійне життя. Воно ніколи не зникає.
Єдине, що дозволяє мені продовжувати, — віра в інформацію. Я переконаний, що суспільство не може бути демократичним без доступу до інформації та освіти. Якщо ми хочемо, щоб світ рухався вперед, а не назад, зміни мають починатися із самих людей, з їхньої здатності розуміти, аналізувати й ухвалювати рішення. Я не завжди впевнений, що маю моральне право фотографувати чужі страждання. Це дуже дискомфортне відчуття. Але я вірю в сенс своєї роботи. І зрештою для мене це все одно краще, ніж не робити нічого.
Сьогодні штучний інтелект дозволяє створювати фальшиві фотографії, відео та новини, які майже неможливо відрізнити від справжніх. Як це впливає на майбутнє документальної журналістики? Чи зможуть молодші покоління довіряти тому, що бачать?
Мене це справді дуже непокоїть. Після Другої світової війни європейські країни та Сполучені Штати, здавалося, усвідомили, наскільки далеко людство зайшло у своєму насильстві. Ми пережили руйнування безпрецедентного масштабу. Почали розвиватися міжнародне право, механізми захисту прав людини, нові суспільні інституції. Якщо подивитися на таку країну, як Франція, ми маємо доступ до безкоштовної освіти та інформації. Сучасні покоління отримали можливості, яких ніколи раніше не існувало.
Ми живемо в умовах, коли кожен потенційно може здобувати знання, формувати власну думку, критично мислити й розуміти, що відбувається навколо. І все ж це не працює так, як мало б. Люди дедалі частіше довіряють інформації невідомого походження, яка не має жодних джерел. Молодь голосує за ультраправі політичні сили, хоча ми знаємо історію фашизму й наслідки Другої світової війни.
Це викликає величезне нерозуміння. Ми маємо найкращі в історії можливості для освіти та доступу до знань, але це не гарантує, що люди робитимуть обґрунтовані висновки.
Я продовжую триматися за власний принцип: краще робити свою роботу, ніж не робити нічого. Інакше все це стає надто депресивним.
Виставку Лорана Ван дер Стокта «ВАШ СПРОТИВ. Наша спільна історія» можна відвідати до 8 листопада 2026 року в Довженко-Центрі в Києві. Експозицію представлено в межах Міжнародного форуму фотографії війн і конфліктів IMPACT KYIV 2026.
