«Хороша фотографія — та, що торкається серця і змінює глядача», — вважав Ірвінг Пенн. І протягом понад шестидесятиліть робив усе можливе, щоб довести це на практиці.
У паризькій Maison Européenne de la Photographie триває виставка Penn & Fashion, присвячена одному з найвпливовіших фотографів XX століття. Експозиція, відкрита до 17 січня 2027 року, простежує його творчий шлях від легендарних зйомок Dior і Balenciaga до експериментів із творіннями Іссея Міяке, Іва Сен-Лорана та Джона Гальяно.
Irving Penn, Naomi Sims in Scarf, New York, circa 1969. The Irving Penn Foundation Collection, New York © The Irving Penn Foundation
Irving Penn, Woman in Feather Hat, New York, 1991 Nicola Erni Collection, Zug © Condé Nast
Це історія майже шести десятиліть співпраці з глянцем — і водночас розповідь про те, як Пенн змінив саму природу модної фотографії. У його кадрах сукня перестає бути просто одягом: вона стає архітектурою, скульптурою, грою світла й тіні. Фотографа цікавило не лише те, що створив дизайнер, а й те, як тканина тримає форму, як складка змінює силует і як правильно вибудувана композиція може перетворити річ на витвір мистецтва.
Пенн фотографував супермоделей і м'ясників, голлівудських зірок і вуличних торговців, коштовності й недопалки. Причому з однаковою серйозністю. Він не визнавав ієрархії сюжетів і був переконаний, що навіть зйомка тістечка можестати мистецтвом. Зрештою, усе залежить від того, хто дивиться.
Я художник, я так бачу
За один тиждень у тій самій студії Пенн міг знімати модну історію, портрет Альберто Джакометті й представників робітничих професій. Для нього це було чимось на кшталт збалансованого харчування — різноманітність жанрів підтримувала творчий апетит. Утім, до фотографії він прийшов не одразу. Уродженець Нью-Джерсі, молодший брат майбутнього режисера «Бонні і Клайда» Артура Пенна, він навчався живописуй дизайну, працював артдиректором Saks Fifth Avenue. А у 25 років вирішив залишити успішну кар'єру заради досить примарної перспективи стати художником. І вирушив до Мексики.
Irving Penn, Girl with Tobacco on Tongue (Mary Jane Russell), New York, 1951. The Irving Penn Foundation Collection, New York © Condé Nast
За рік Пенн повернувся до Нью-Йорка, розчарований власними живописними амбіціями. Свої картини він знищив, зішкрібши фарбу з полотен. Але й тут історія зробила несподіваний поворот: згодом ці полотна знайшли нове застосування — як скатертини та фони для фотографій. Мабуть, це один із найкрасномовніших епізодів його біографії. Неставши художником у традиційному розумінні, Пенн знайшов спосіб займатися живописом за допомогою фотокамери.
Можливо, саме дизайнерська освіта допомогла Пенну побачити в моді те, чого інші фотографи не помічали. Його цікавила не лише краса вбрання, а його конструкція: як побудований силует, куди спрямований рух тканини, яку роль відіграють складки, об'єм і фактура.
Irving Penn, Balenciaga Rose Dress, Paris, 1967 Nicola Erni Collection, Zug © Condé Nast
Він дивився на сукню приблизно так, як скульптор дивиться на матеріал, із якого має виникнути форма.
Це особливо помітно в його фотографіях паризької haute couture. Творіння Крістіана Діора й Крістобаля Баленсіаги в його кадрах не губляться за декораціями та ефектними позами моделей. Навпаки, лаконічне тло й точне світло дозволяють роздивитися архітектуру одягу. Пенн не намагався зробити із сукні казковий сон — він показував, як саме вона створена і чому її форма працює.
Важко бути богом
Існує версія, що фотографувати Пенн почав не так із великого бажання, як через власну впертість. І в цій історії справді є частка правди.
Повернувшись до Нью-Йорка, він потрапив до команди артдиректора Vogue Александра Лібермана. Серед його обов'язків була розробка ідей для обкладинок. Однак штатні фотографи не поспішали втілювати пропозиції молодого дизайнера. Зрештою Ліберман запропонував Пенну спробувати зробити фотографію самому. Так у жовтні 1943 року з'явилася його перша глянцева обкладинка. Жодної моделі, розкішного інтер'єру чи ефектної сукні. Лише ретельно вибудувана композиція з аксесуарів: сумочки, рукавичок, паска та прикрас. На той час — майже революція.
Виставка Penn & Fashion у паризькому Maison Européenne de la Photographie. фото: Quentin Chevrier.
Іронія полягала в тому, що людина, яка спочатку не збиралася ставати фотографом, згодом визначила візуальну мову модної фотографії на десятиліття вперед.
Принцип, який спрацював у тій першій предметній зйомці, згодом став одним із ключів до його модної естетики: прибрати все зайве, щоб головне стало виразнішим. Пенн не прагнув компенсувати простоту вбрання складною постановкою чи ефектним антуражем. Навпаки, він умів організувати кадр так, щоб навіть найскладніший дизайнерський задум читався з першого погляду. Його мінімалізм не спрощував моду, а дозволяв побачити її конструкцію.
Пенн не любив випадковостей. У його студії на Мангеттені не лунала гучна музика, не клубочився сигаретний дим і непанував творчий безлад. Навпаки, там було настільки чисто й тихо, що відвідувачі порівнювали приміщення з лікарнею.
Irving Penn, Sophie Malgat, New York, 1949. Nicola Erni Collection, Zug © Condé Nast
Фотографа чужі враження мало хвилювали. Він вимагав абсолютної концентрації — від себе і від тих, хто опинявся передоб'єктивом. У модній фотографії це означало, що кожна деталь мала значення: лінія плеча, положення руки, нахил голови,навіть відстань між моделлю та тлом.
Кут спотикання
У 1947 році Пенн почав експериментувати з конструкцією, яка згодом стала одним із його найвідоміших творчих прийомів. Дві стіни, поставлені під гострим кутом, утворювали вузький простір, у який він поміщав своїх героїв. Серед тих, хто опинився в цьому імпровізованому кутку, були Трумен Капоте, герцогиня Віндзорська, Пабло Пікассо. Одні почувалися захищеними, інші — загнаними в пастку. Пенн спостерігав за реакціями й натискав на спуск затвора. Він майже нічого не залишав на волю випадку, але чудово розумів, що неможливо передбачити поведінку людини, позбавленої звичного оточення.
Ще одним його улюбленим інструментом був старий килим із виразною фактурою. Пенн використовував різні його фрагменти як тло для портретів. Свою ділянку килима отримав навіть Альфред Гічкок.
Irving Penn, Ballet Society, New York, 1948 (Corrado Cagli, Vittorio Rieti, Tanaquil Le Clercq and George Balanchine) MEP Collection, Paris. Acquis en 1991. © Condé Nast
Irving Penn, Christian Dior, New York, 1947. MEP Collection, Paris. Acquired in 1992. © The Irving Penn Foundation
Можна лише уявити, що думали знаменитості, які звикли до розкішних декорацій, опинившись перед об'єктивом фотографа, котрий пропонував їм постояти в кутку або позувати на тлі потертого килима. Утім, результат навряд чи залишав простір для заперечень.
Ця любов до простих декорацій виявилася напрочуд продуктивною і в моді. Коли одяг не конкурує з інтер'єром, а модельне мусить грати роль у вигаданій історії, увага зосереджується на найважливішому — силуеті, матеріалі та пластиці тіла. Пенн умів показати, що розкіш не обов'язково потребує розкішного тла. Іноді достатньо правильно поставленого світла й людини, яка знає, як тримати себе перед камерою.
Коли змінюється мода
Пенн умів залишатися собою навіть тоді, коли мода навколо нього змінювалася до невпізнання. У 1950-х його камера відкривала архітектуру паризької haute couture — чіткі лінії Dior, скульптурні форми Balenciaga. У1970-х у його кадрах з'явилися творіння Емануеля Унгаро й Андре Куррежа, а також екстравагантні образи Маріси Беренсон і Лорен Гаттон. У наступному десятилітті він фотографував одяг Іва Сен-Лорана та Карла Лагерфельда. Саме ці етапи охоплює хронологічна експозиція Penn & Fashion.
Виставка Penn & Fashion у паризькому Maison Européenne de la Photographie. фото: Quentin Chevrier.
Змінювалися силуети, матеріали й уявлення про жіночність, але його підхід залишався незмінним. Пенн не намагався нав'язати одягу власну естетику — радше шукав спосіб найточніше розкрити закладену в ньому ідею. Саме тому його фотографії не сприймаються як звичайна хроніка модних тенденцій. Вони зберігають не лише вигляд конкретної епохи, ай характер дизайнерського мислення.
Особливе місце в цій історії посідає його співпраця з японським дизайнером Іссеєм Міяке, яка тривала тринадцять років. У цих роботах фотограф знайшов споріднену художню мову: одяг Міяке не просто облягав тіло, а створював самостійну форму — зі складками, об'ємами, несподіваною геометрією. Пенн фотографував ці речі так, ніби перед ним були непредмети гардероба, а скульптури, які змінюються залежно від світла й положення тіла.
Irving Penn, Young Woman in a Net (Miyake Design), New York, 1993. MEP Collection, Paris.Partial gift from The Irving Penn Foundation in 2020. © The Irving Penn Foundation
Це був діалог двох митців, які по-різному працювали з матеріалом, але мали спільний інтерес до його можливостей. І для Пенна, який свого часу вчився дизайну, така співпраця стала ще одним способом повернутися до витоків власного бачення.
У полоні музи
Одна з найцікавіших історій, пов'язаних із Пенном, — створення фотографії Café in Lima за участю моделі Джин Патчетт.За її спогадами, знімальна команда подолала тисячі кілометрів, щоб дістатися Перу, але фотограф протягом кількох днів майже не торкався камери. Модель щодня готувалася до роботи, чекала, втомлювалася й дедалі більше дратувалася. Одного разу вони опинилися в маленькому кафе. Змучена нескінченним очікуванням і ходьбою, Джин зняла туфлі й жартома засунула до рота перли. Саме в цей момент Пенн нарешті вирішив фотографувати. Так народився кадр, який став частиною історії модної фотографії.
Цей епізод особливо промовистий для розуміння його методу. Пенн міг годинами вибудовувати композицію, контролювати освітлення, положення рук і нахил голови. Але іноді найкраща фотографія виникала в ту мить, коли модельпереставала позувати. І тут є ще один нюанс. Успішна модна фотографія залежить не лише від дизайнера, який створив одяг, чи фотографа, який натискає на спуск затвора. Модель також має власну мову — пластику, жести, здатність взаємодіяти з речами. Пенн умів помічати момент, коли ця взаємодія ставала цікавішою за будь-яку постановку.
Irving Penn, Balenciaga Mantle Coat (Lisa Fonssagrives-Penn), Paris, 1950. MEP Collection, Paris. Acquis en 1992. © Condé Nast
Irving Penn, Cocoa-Colored Balenciaga Dress (Lisa Fonssagrives-Penn), Paris, 1950. The Irving Penn Foundation Collection, New York © Condé Nast
Irving Penn, Harlequin Dress (Lisa Fonssagrives-Penn), New York, 1950. The Irving Penn Foundation Collection, New York © Condé Nast
Окреме місце в його творчості посідала Ліза Фонсагрівс — одна з найвидатніших моделей свого часу, яка згодом сталайого дружиною.
Вона була старша за Пенна на шість років. Їхній шлюб тривав понад чотири десятиліття, а її образ ставне віддільним від естетики фотографа.
Витончена постава, графічний силует, майже скульптурна пластика — у його кадрах Ліза була не просто моделлю, а повноцінною учасницею створення образу. Вона не лише демонструвала вбрання, а й допомагала розкрити його форму. Тіло й одяг існували в нерозривному зв'язку, а фотографія ставала результатом їхньої взаємодії. Не випадково Ліза й Джин Патчетт належать до ключових моделей у ранніх модних роботах Пенна, представлених на паризькій виставці.
Irving Penn, Fashion Photograph (Jean Patchett), New York, 1949. Nicola Erni Collection, Zug © The Irving Penn Foundation
Irving Penn, Man Lighting Girl’s Cigarette (Jean Patchett), New York, 1949. MEP Collection, Paris © The Irving Penn Foundation
Про особисте життя Пенн говорив рідко. Він не любив інтерв'ю, не прагнув публічності й волів, щоб замість нього говорили фотографії. Натомість про свою роботу міг розмірковувати безкінечно. Фотокамера була для нього інструментом, який вимагав такої самої майстерності й точності, як скрипка Страдіварі або хірургічний скальпель.
Краса без терміну придатності
Упродовж останніх трьох десятиліть творчості Пенн продовжував експериментувати з кольором, об'ємом і складністю дизайнерських образів. Розкішні сукні Джона Гальяно, пишні творіння Крістіана Лакруа, фантастичні пір'яні головні убори Chanel у його виконанні не перетворювалися на каталог розкошів. Навіть у найпишніших композиціях він зберігав контроль над кожною деталлю, знаходячи баланс між театральністю вбрання та ясністю фотографічної мови.
Це особливо цікаво, якщо згадати, з чого починався його шлях. У першій глянцевій обкладинці Пенн відмовився від звичного видовища й запропонував композицію з аксесуарів. Через десятиліття він міг працювати з найекстравагантнішимитворіннями високої моди — і водночас не втрачати відчуття міри. Змінювалися засоби, але не принцип: фотографія мала розкрити предмет, а не заглушити його.
Irving Penn, Bee on Lips, New York, 1995. The Irving Penn Foundation Collection, New York © Condé Nast
Irving Penn, Yves Saint Laurent Embroidered Cubist Cape with Braque- Inspired Design, Paris, 1988. Nicola Erni Collection, Zug © Condé Nast
У 1990-х і 2000-х Пенн продовжував створювати портрети й знімки для beauty-сторінок глянцю. Його цікавили не тільки сукні чи цілісні образи, а й найдрібніші деталі — текстура шкіри, прикраси, лінії обличчя, гра світла на поверхні матеріалу. Усе могло стати предметом мистецтва, якщо фотограф знаходив правильний спосіб подивитися.
Мистецтво бачити
Сьогодні фотографії Ірвінга Пенна зберігаються в музейних колекціях, а його естетика продовжує впливати на сучасну fashion-фотографію. Мінімалістичне тло, скульптурна композиція, увага до жесту й фактури — усе те, що колись здавалося радикальним, стало частиною візуальної мови моди.
Irving Penn, Woman with Heavy Veil, New York, 1966. The Irving Penn Foundation Collection, New York © The Irving Penn Foundation
Irving Penn, Young Woman with Headdress, New York, 2005 The Irving Penn Foundation Collection, New York © The Irving Penn Foundation
Паризька виставка Penn & Fashion дає можливість простежити цю еволюцію від ранніх зйомок haute couture до кольорових робіт останніх років. Експозиція об'єднує фотографії з колекцій MEP і Ніколи Ерні, а також роботи, надані Фондом Ірвінга Пенна та Фондом Іссея Міяке.
Irving Penn, Yves Saint Laurent Embroidered Cubist Cape with Braque-Inspired Design, Paris, 1988. Nicola Erni Collection, Zug © Condé Nast
Але головне в цій історії — не кількість культових знімків і навіть не перелік дизайнерів, з якими він працював. Пенн ніколи не проводив чіткої межі між комерційною фотографією та мистецтвом. Для нього сукня Dior, скульптурний одяг Міяке, обличчя Пікассо, стара рукавичка чи недопалок були лише різними приводами уважніше подивитися на світ. Він довів, що мода не обов'язково має бути видовищем, а фотографія — лише засобом її рекламування. Іноді достатньо прибрати декорації, залишити людину, одяг і світло, щоб побачити те, чого раніше не помічав.
Irving Penn, 12 Models Moving Their Heads, New York, 1947. Nicola Erni Collection, Zug © The Irving Penn Foundation
Чому фотографії Пенна не старіють? Адже мода змінюється, стандарти краси — теж... Цілком можливо, тому що здатність побачити незвичайне у звичайному залишається рідкісним талантом.
