Ім'я Сержа Лифаря назавжди стало символом вишуканого мистецтва балету, хореографічної революції та бездоганної елегантності. При цьому надзвичайно талановитий та відомий в усьому світі артист все життя мав одне бажання — повернутися в Україну.
Зірка Паризької опери, творець унікальних постановок і візіонер, який відродив класичний балет у Франції. Учень видатної Броніслави Ніжинської, виконавець головних чоловічих партій у всіх балетах Дягілєва, друг Коко Шанель, Марка Шагала, Сальвадора Далі та Пабло Пікассо — Серж Лифар став іконою французької богеми. Однак навіть у розкішному Парижі він не переставав мріяти про Київ — туга за домом стала його постійним супутником в еміграції.
Рідний Київ
Народився Сергій Лифар у 1905 році в передмісті Києва. Припускають, що це може бути село Пирогів чи Віта-Литовська. Він зростав у родині чиновника Михайла Лифаря та його дружини Софії Марченко. Лифарі мали козацьке коріння, про що свідчать дитячі спогади Сергія. «Бачив я в дитинстві пожовклі вицвілі грамоти, дані Лифарям українськими гетьманами й кошовими отаманами великого Війська Запорізького», — згадує він у своїй книзі «Роки жнив».
Пристрасть Сергія до мистецтва проявилася ще в дитинстві — він був постійним глядачем домашніх театральних вистав у дідовій садибі, де проводив майже всі свята та надихався українськими традиціями, піснями, танцями. Хлопець навчався грі на фортепіано в Київській консерваторії, освоював скрипку і співав у Софіївському соборі. «Саме тут, у Софії, хлопчик уперше відчув творчий екстаз. За словами Сергія з його мемуарів, жодне враження дитинства не залишило в ньому стільки світла, як ці співи», — розповідає дослідниця архівів Наталія Білоус, в.о. завідуючої філією «Музей Сержа Лифаря».
У 1919 році його шлях у музиці було перервано. Київ був охоплений постійними змінами влади і опинився під тиском більшовиків. Складні політичні реалії, фінансова скрута родини та отримане у вуличній сутичці поранення руки змусили юного Сергія Лифаря полишити музику. Блукаючи вулицями Києва, юнак на запрошення приятеля завітав до балетної студії Броніслави Ніжинської. Цей єдиний візит змінив його життя назавжди. «Серце моє забилося по-новому трепетно і схвильовано, душа прокинулася зі свого мертвотного сну, мене охопив ще ніколи незвіданий, незбагненний чистий захват. Такий захват, що сльози підкочувалися до горла, і від захвату хотілося плакати...» — відзначив майбутній артист.
Але вже відома світові Броніслава Ніжинська, сестра славетного танцівника Вацлава Ніжинського, відмовила юнакові без жодних пояснень. Сухо та лаконічно. Це стало для Лифаря черговим ударом і... мотивацією. Сергій все одно потрапив до Броніслави у клас, хоча при черговому перегляді пані Ніжинська навпроти його імені поставила відмітку «Горб». Тож юному танцівнику довелося навіть звертатися до медичного закладу по свідоцтво, яке підтвердило, що він має бездоганну поставу. Так Сергій став старанним учнем Центростудії, де під тиском влади була вимушена викладати й сама Ніжинська.
За першої нагоди вона виїхала з Києва і розпочала співпрацю з «Російським балетом» Сергія Дягілєва в Парижі. Тоді Сергій Лифар вирішив продовжити навчання самостійно. «Відлюдницька праця» — саме так він називав свої заняття. П’ятнадцять місяців, п’ятсот днів, по 5-6 годин на день він ішов до своєї мрії. 1921 року Броніслава Ніжинська надіслала телеграму, в якій запросила до трупи своїх найкращих учнів, серед яких опинився і Лифар.
Вільний Париж
«Кордони було закрито, будь-яку спробу покинути Росію вважали за зраду й карали смертю. Я покинув свою матір, яку вже ніколи не побачив, моє місто, любиме мною як у найкращі часи, так і в лихоліття, батьківщину, яка перетворилася на тюрму. Подорож виявилась іще гіршою, ніж ми собі уявляли: голод, холод, страх супроводжували нас повсюдно», — згадував Лифар. З другої спроби юнаку вдалося виїхати з країни. Охоплений мріями і прагненням до свободи, 13 січня 1923 року він врешті дістається до Парижа.
Саме тоді розпочалася епоха злету Лифаря. Навчаючись у легендарного маестро Енріко Чекетті, під опікою найкращих балетмейстерів, він день за днем вдосконалював свою майстерність. Крім того, Дягілєв, який розгледів його талант, направляв артиста на виставки і надсилав книги, щоб відшліфувати його естетичне бачення. Незабаром Серж підкорив публіку в таких постановках, як «Блудний син», «Аполлон Мусагет» і «Жар-птиця».
Дягілєв не приховував свого захоплення і Лифар швидко закріпив за собою статус головної зірки трупи. Проте, попри світову славу, він продовжував подумки повертатися до рідного Києва, де батьки жили очікуванням дорогоцінних звісток. «Цілую, ваш Серьожа», «З любовʼю, Серьожа», «Привіт усім, хто мене не забув», — саме так завершував листи танцівник Серж Лифар і син Сергій...
Пробудження Паризької опери
Смерть Дягілєва стала для Сержа справжнім потрясінням. «Російські балети», що понад два десятиліття підкорювали світ, розпалися, і він знову опинився на порозі нового етапу. Та доля не змусила себе чекати. Коли артисту було всього 24 роки, після блискучої постановки балету «Творіння Прометея», він отримав пропозицію від директора Паризької опери Жака Руше: «Якщо я довірю вам долю нашого національного балету, ви за це візьметеся?» Так почалася майже тридцятирічна історія Лифаря в серці світової балетної сцени.
Паризький балет дістався Сержу Лифарю в плачевному стані: балерини вже навіть не завдавали собі клопоту ставати на пуанти. Почавши з простого — дисципліни, він крок за кроком змінив ставлення до мистецтва балету не тільки серед глядачів, але й у самій трупі.
Тепер один вечір на тиждень в театрі давали виключно балет. Це були так звані «балетні середи». Публіка, яка звикла до того, що під час вистав у залі не гасили велику люстру, тепер повинна була сидіти в напівтемряві — підсвічувалася тільки сцена. Двері до глядацької зали зачинялися як тільки підіймалася завіса. У той період балет був наче «асистент» оперних вистав, але Лифарю вдалося це змінити.
Кордебалет знову став повноцінним учасником постановок. Серж Лифар поставив балерин на пуанти. Чоловіки-танцівники перед виступами були зобов'язані ретельно голитися та наносити театральний грим. Серж ввів клас дуетного танцю, відроджуючи таким чином чоловічий балет. Артисти-чоловіки перестали виконувати допоміжну функцію для балерин і отримали власні хореографічні партії та варіації. Жорсткі вимоги до виконання змушували балерин до додаткових фізичних зусиль і тренувань, але результат швидко став помітним. Сержа Лифаря поважали і зверталися до нього не інакше, як «Метре».
Серж Лифар і Коко Шанель
У своєму «Маніфесті хореографа» 1935 року Лифар стверджує, що хореограф не повинен бути «рабом композитора», музиканти повинні співпрацювати з ним, а не домінувати, бо танець може існувати і без музики. Ця авангардна концепція була втілена ним у виставі «Ікар». Лифар відтворив політ Ікара на сцені Паризької опери. Крила, змайстровані братом Леонідом, стали символом його польоту до сонця. Публіка, заворожена драматизмом, спостерігала, як танцівник піднімається та падає без музики, лише під ритмічний супровід, повторюючи шлях міфічного Ікара.
Під час Другої світової війни, коли всі тікали з Парижа, Серж Лифар з артистами свідомо залишалися в місті і робили все, аби зберегти трупу. Однак після визволення Парижа на Сержа чекала драма поза сценою: Рух Опору звинуватив його в колабораціонізмі, засудивши до смертної кари. Це змусило Лифаря покинути Францію. З 1944-го по 1947-й рік він очолював трупу «Новий балет Монте-Карло», але після зняття звинувачень повернувся до Паризької опери.
Незручний Лифар
Серж Лифар поставив у Паризькій опері понад 200 балетних вистав, написав десятки книжок та у 1947 році заснував при театрі Інститут хореографії. У 1958 році він нарешті отримав можливість, про яку давно мріяв — на трупу Паризької опери чекали перші в історії гастролі до Радянського Союзу. Він ретельно обирав постановки та танцівників — 11 із 13 заявлених балетів були його.
«Лифар навіть заручився підтримкою Олександра Виноградова — радянського посла у Франції. У своєму листі він наголошував на важливості цього візиту не лише для розвитку зв’язків між французьким і радянським балетом, але й для себе. Це був баланс між особистою гідністю і професійними зобов'язаннями. Лифар був змушений просити сприяння радянських чиновників, щоб здійснити свою мрію», — розповідає Наталія Білоус.
Незважаючи на статус зірки, навіть Лифар не був застрахований від політичних інтриг. Упевнений у своїй важливості та професіоналізмі, він разом із трупою прибуває до аеропорту. На митному контролі йому несподівано повідомляють, що з його паспортом виникли проблеми, через що Лифарю заборонено в'їзд до Радянського Союзу.
Ця ситуація була надзвичайно болісною для артиста. Він спостерігав за тим, як його трупа сідає в літак, що вирушає до Москви, але без нього. Це було не тільки особисте розчарування, а й удар по його професійній репутації. Лифар підозрював, що це було не лише рішення радянської влади, але й (можливе) втручання французьких чиновників. Факт того, що перші гастролі французького балету до Радянського Союзу, очолить український емігрант, міг викликати занепокоєння серед деяких посадовців. З болем Лифар прокоментував це словами: «Ніколи блудний син не буде прийнятий і вшанований своїми».
Серж Лифар і Пабло Пікассо
«Коли моє обурення вляглося, змучений безсиллям, із відчаєм у серці, я прийняв те рішення, яке мені тільки й залишалося: подав у відставку з усіх посад в опері», — пише у своїй автобіографії «Спогади Ікара» Лифар. 1 жовтня 1958 року Серж залишив театр, тримаючи в руках крила Ікара, з якими не раз виходив на сцену в цій ролі.
«Нарешті вдома»
Навесні 1961 року, неочікувано для самого Лифаря, французький уряд доручає йому відвідати свято з нагоди 200-річчя Великого театру. На початку травня він із дружиною — графинею Ліллан Алефельд — вирушає до Києва. Їх літак приземлився в аеропорту Бориспіль. Нарешті він повернувся до міста, яке залишив у грудні 1922 року. Це був його перший і єдиний візит до Києва з моменту від’їзду. Дорогою Лифар згадував райони та вулиці: «Ось моя рідна гімназія, університет Шевченка, усе знайоме, це моє рідне місто». Перед поїздкою він переживав, чи не втратив Київ свою красу після пережитих труднощів, але місто його не розчарувало: «Я побачив знову Київ, який суттєво відрізнявся від моїх спогадів, але так само купався у мʼякому світлі; знову відчув пряний запах фаршированих баклажанів, пекучий смак горілки, від якої, як кажуть, хочеться танцювати».
Серж Лифар із дружиною зупинилися в готелі «Україна» (нині Premier Palace). Звісно, він не міг не відвідати Київського оперного театру, адже мріяв представити на його сцені свої балети. Йому аплодував весь світ, але тільки не рідний Київ…
У театрі Лифар спілкується з Віктором Гонтарем — директором установи і зятем Хрущова, але ті розмови мали формальний характер. Артист сподівався, що Гонтар допоможе йому організувати нові поїздки до Радянського Союзу і посприяє постановці балетів у Москві та Києві. Вони продовжили своє спілкування у листах. Однак зняття Хрущова з посади зруйнувало ці надії, і плани Лифаря так і не втілилися.
«Чи обіцяв щось Гонтар Лифареві? Ні. У листі з початку 1970-х Гонтар щиро написав, що шкодує про те, що спілкувався з ним дуже мало», — розкриває таємниці спілкування двох культурних менеджерів того часу Наталія Білоус.
За словами Наталії, листування стало більш відкритим, коли Гонтар вже не працював у театрі. В одному з листів він зазначив, що попри бажання Лифаря ставити балети у Києві та Москві, він не зміг би йому допомогти. У Москві було прийняте негласне рішення — Лифарю не слід дозволяти працювати у радянському культурному просторі.
Його вважали небажаною фігурою. Він не вписувався у систему та залишався емігрантом, який відмовився приймати радянське громадянство. Лифар був незручним. Радянська влада боялася його прогресивності, того, як він міг вплинути на культурні процеси в Києві. Тож, його спроби повернутися в Україну не мали успіху. Однак це не завадило чиновникам годувати його нескінченними обіцянками протягом більш ніж десяти років і привласнювати цінні літературні твори з його колекції — як вдячність з його боку за майбутню співпрацю.
Візит Сержа Лифаря до Києва був для нього надзвичайно важливим і на емоційному рівні. З його нотаток видно, що він ретельно планував цю подорож, записуючи адреси та контактні дані людей, які могли б допомогти йому під час перебування у столиці. В один із днів відвідав він і могили своїх батьків на Байковому кладовищі.
«Я побував на кладовищі, де вони спочивають поруч. Кладовище занедбане: безкінечний пустир, на якому я відшукав дві могили. У мене не було з собою жодної квітки, щоб на них покласти. Від болючої туги я впав навколішки. Я сказав до них: "Це я, ваш Сергій, ваш Сергунчик. Я танцював у всьому світі, але ви, найближчі люди, ніколи цього не бачили. І все ж, я ваш син!"». Радянські спецслужби ретельно стежили за подружжям і більше жодного разу Лифар не побачив свій любий Київ.
Серж Лифар помер 1986 року у Лозанні. В останні роки життя він часто говорив своїй дружині, що волів би аби його спадщина лишилася Україні — щоденники, нотатки, листи, малюнки… Графиня Ліллан Альфельдт виконала це бажання. Вона передала вагому частку надбань артиста до Києва. Тут у 2019 році було започатковано Музей Сержа Лифаря.
Пройшло більше століття з того дня, коли 17-річний Сергій покинув свій дім. Коло замкнулося. Сьогодні рідний Київ говорить про Лифаря. Тут знімають про нього фільми, досліджують його життєвий та творчий шлях, публікують його мемуари, проводять виставки та зустрічі, присвячені його діяльності. Можливо, хоч і в такий буремний час, але «блудний син» все ж повернеться додому…
Авторки тексту: Катя Єлецьких, засновниця проєкту про балет Ballet Maniac; Наталія Білоус, дослідниця спадщини Сержа Лифаря, в.о. завідуючої філією «Музей Сержа Лифаря».
Матеріал підготований на основі фондів Музею історії міста Києва.
