Він ненавидить сірий колір, не любить осінь і зізнається, що під час роботи може впасти в транс. До свого впізнаваного художнього почерку класик сучасного мистецтва та лауреат Шевченківської премії Анатолій Криволап ішов роками, знищивши близько двох тисяч робіт. З нагоди ювілею митця, який у вересні відсвяткував 80-річчя, у Національному музеї «Київська картинна галерея» триває виставка його творів — «Світло і колір».
Можливо, з такого поважного приводу було логічним очікувати масштабну ретроспективу, але куратори присвятили виставку двом головним професійним пристрастям художника — світлу та кольору в українському пейзажі. Цей проєкт став унікальним результатом світоглядних і мистецьких досліджень Анатолія Криволапа за останні десятиліття. Більшість робіт демонструються вперше.
Ми зустрілися з художником у день, коли музей зачинений для відвідувачів, — поговорити про творчість без компромісів, картини, які самі обирають власників, і Бога, до якого варто йти як на свято.
Одне з моїх улюблених поєднань у ваших картинах — синій і червоний. Хоча, звісно, йдеться про безліч їхніх відтінків. А які кольори найближчі вам самому?
Коли я вперше виставив свої роботи, мені було вже сорок. До того я практично ні з ким не спілкувався, сидів сам у підвалі й працював. На тій виставці була картина, в якій поєднувалися червоний і фіолетовий. Усі були в ступорі: хто це?
Червоний і фіолетовий — мої вихідні кольори, які я дуже люблю. Але не можна використовувати їх постійно, тому що поступово втрачаєш відчуття. З’являються інші кольори, інший настрій.
Є лише один виняток — сірий. Я ненавиджу його з дитинства й ніколи не використовував.
Чому? Він вам просто не подобається естетично чи викликає певні асоціації?
Він несе негативний настрій. Не іскрить у мені. А для того, щоб працювати, потрібно, щоб усередині щось іскрило. На сірому все просто згасає. Усі інші кольори можна використовувати. Це залежить від настрою, емоцій, від стану природи, який хочеш передати.
Тоді припущу, що зараз, восени, ви могли б написати картину в поєднанні золотого, охри та зеленого. Можливо, навіть додати свинцево-сірого, розмитого.
Осінь я взагалі ніколи не пишу. Я її не люблю.
Не любите осінь? Чому?
У кольорі не люблю. Мені подобається настрій природи восени, але писати її нецікаво.
Мій найкращий час — весна. Коли видно ландшафт, коли сонце палає, вода відбиває небо. Там відбувається щось неймовірне. Я навіть зиму можу писати рожевою фарбою. Це дає колосальний позитив, спонукає до почуттів, до уяви.
Але ж зима ще суворіша за осінь. Їй ви це пробачаєте?
З весною, звичайно, не порівняти. А літо я зараз теж ніколи не пишу. У мене пейзаж закінчується, коли з’являється зелень. Вона накриває все зеленою подушкою. А зелений — колір, який мене заспокоює і зовсім не спонукає до роботи. Я люблю весну, коли ще видно рельєф землі, небо. У всьому цьому є пластика.
А який колір спонукає вас працювати?
Коли заходжу до майстерні й бачу десятки банок чистого кольору, я вже у творчому трансі.
Судячи з того, як ви описуєте творчий транс, працюєте ви не лише швидко, а й темпераментно?
Коли я в запалі — дуже швидко. Можу й гримнути, якщо щось не так. Усі вже знають, що може викликати моє роздратування.
Здається, фарби впливають на вас не лише емоційно.
Я ж десятки років працював з емалями. Сто банок цих емалей у закритому приміщенні. Коли мені зробили аналіз крові, лікарі пожартували, що замість крові в мене вже має текти емаль.
Вони взагалі кажуть, що я нестандартна людина. У мене все не так, як у людей. Навіть коли виникають якісь проблеми зі здоров’ям.
Знаю, що митці не завжди люблять запитання про інших художників. Але якщо вже ми заговорили про пори року та їхнє зображення, чи надихають вас роботи інших майстрів? Адже ви ще й колекціонер.
Я відчуваю те саме, що й вони, коли дивлюся на природу. Але такі пейзажі не сприймаю. От восени їду, навколо все жовте, око радіє. Але мені ніколи не спадало на думку писати ці кольори. І коли хтось інший їх пише, мені теж нецікаво. Хоча це можуть бути дуже великі майстри. Просто ця тема не для мене.
А якими сюжетами ви себе оточуєте?
Я сам не пишу сюжетів. Сюжети пов’язані з певними сценами, реальними подіями, сакральними чи іншими історіями. Це робота з фігурами. Мені це нецікаво, тому що там немає загадки. А в природі й у фарбах — щось неймовірне.
Природа для мене таємнича та загадкова за своєю суттю. Коли я пишу, можу відчувати, що потрібно зробити, але розумію, що там є значно більше, ніж я бачу чи відчуваю. Саме це й захоплює.
Море я не люблю. Океану не бачив і не хочу бачити. Він безкінечний, а вода для мене нудна. А от поля — так. Я щодня їжджу полями, селами, дивлюся. Бачу якусь перспективу для роботи — зупиняюся, малюю контур, повертаюся до майстерні й працюю.
ФОТО: Instagram / anatolykryvolap
Чи пам’ятаєте ви момент, коли подивилися на власну картину і зрозуміли: це вже не просто робота, яку я написав, це Криволап? Власний почерк, який неможливо сплутати з іншим.
Такий момент був. Я закінчив найкращий інститут, найкращий факультет. (Анатолій Криволап закінчив Київський державний художній інститут у 1976 році, факультет живопису. Навчався в майстерні художника Віктора Пузиркова. — Ред.) З усієї України живопису на курсі навчалось лише п'ятнадцять художників. Але мене не влаштовувало те, чого нас навчали. І я пішов шукати своє.
Коли я вперше виставив роботу на всеукраїнській виставці, художники, які не бачили мене десять років, запитували: «Хто це?» Я бачив, наскільки мої роботи не схожі на те, що робили інші. І знав, що це вже мій власний почерк. Для мене це було дуже важливо. Кожен художник, кожен митець хоче бути неповторним. Я не хотів писати, як усі. Пройшов через експерименти, тому що мав знайти те, що відчуваю сам. І був щасливий, коли зрозумів, що мої роботи абсолютно не схожі на інші. Можна побачити сотні картин, але мою впізнають за секунду.
Ви також розписали церкву біля Макарова. Як виникла ця історія?
Мене попросили розписати церкву. Сам я, можливо, ніколи б за таке не взявся. Але мені сказали, що це не те замовлення, від якого відмовляються. Я поставив одну умову: працюю безкоштовно, але ніхто не має права втручатися. На мій погляд, багато церковних розписів виконані дуже професійно, але вони тиснуть на людину, залякують її. Особливо я це відчував у католицьких храмах. Для мене це неприйнятно. Я вважаю, що людина приходить до Бога зі своїм тягарем, своїми проблемами. І простір храму має допомогти їй звільнитися від цього тягаря.
До Бога треба йти як на свято, а не для того, щоб тебе ще більше пригнітили.
Як ви працювали з кольором у церковних розписах?
Я використовував різні кольори для різних сюжетів. Є пейзажі, які мені дуже близькі. Там якийсь зв’язок із космосом. Це як Бах у музиці. А в «Трійці» — абсолютно чиста гармонія. У сцені покладення до гробу і лінії, і кольори вже дуже контрастні. Тобто кожен сюжет я трактував по-своєму, залежно від дії.
Чи були кольори, від яких ви свідомо відмовилися, враховуючи, що працювали із сакральним мистецтвом?
Я повністю відмовився від чорного й сірого. Від усього, що несе негатив. Використовував усю палітру, крім цих кольорів.
Колись, ще студентом, я був у старовинному монастирі. Там була дуже темна ікона, здається, ще з давніх століть. Стояли бабусі, усі в чорному. Зайшла дівчина в чорному. Там була така гнітюча атмосфера, що після цього я взагалі перестав ходити до церкви. А от коли заходжу в сільську церкву, де все світле, блакитне, квіточки, ікони, — це спонукає до кращих думок, кращих почуттів.
Церкву почали використовувати як інструмент влади. Те саме відбувалося і з образом Ісуса Христа. Ватикан мав величезну владу. Навіть королі зверталися по благословення. Це вже нагадує якийсь армійський порядок, Для мене це абсолютно неприйнятно. До мене приїжджала делегація з Брюсселя, дивилася розписи. Вони сказали, що це не православна церква, не католицька, а щось зовсім інше. Це моє особисте бачення церкви. І це потрібно бачити наживо. Там двадцять шість метрів висоти й тисяча квадратних метрів розписів.
Необов’язково ходити до церкви, щоб вірити в Бога. А куди вам самому більше подобається ходити — до художніх галерей чи до храмів? Що вас більше надихає?
Ні те, ні інше. Я люблю природу, поля. І фарби. Мабуть, найбільше — фарби. Коли відкриваєш банки, я вже все… в роботі.
Чи траплялося вам через роки повертатися до картини, щоб її допрацювати?
Траплялося. Коли закінчую роботу й відчуваю, що щось не так, відкладаю її. Працюю над іншими картинами. Минає час. А потім раптом щось ніби засвічується — і я бачу, що потрібно зробити. Я професіонал, знаю свою справу. Але іноді відбувається щось таке, чого я сам не розумію. Колись я сказав, що я просто труба, через яку все це проходить. До цього я був атеїстом. Але після цього мій атеїзм пішов відпочивати. Буває, я точно знаю, як потрібно зробити, а рука тягнеться зовсім до іншого кольору. Ніби хтось веде її. Мистецтво — це щось неймовірне, якщо ти відкритий до нього всією душею.
Я довго йшов через експерименти. Спалив дві тисячі картонів, на яких працював. А потім якось увечері я просто промальовував роботу, щоб уранці продовжити писати. І раптом — як блискавка. Я відчув, що щось сталося. Не став нічого змінювати. Прийшов уранці й уже не торкався тієї роботи. Тоді й народився той Криволап, якого знають сьогодні. Мені було вже за сорок.
Чи є картини, які сьогодні ви написали б інакше? Або хотіли б перемалювати?
Ні. Я переживаю кожну роботу. У нас виникають особливі стосунки. А потім вони закінчуються, і я не хочу в них втручатися.
А чи можете згадати чужу роботу, яка справила на вас настільки сильне враження, що ви потім довго про неї думали?
«Демон сидячий» Врубеля. Це шедевр усіх часів. Михайло Врубель теж уже був зрілим художником, коли написав цю роботу. І тоді став Врубелем. Хоча й до цього блискуче володів майстерністю. Коли я розписував церкву, хтось сказав мені: «Це Врубель тебе взяв і привів до церкви». Можливо, так і є.
Чи є картина, якою ви мрієте володіти?
Ні. У мене є колекція, але я хочу ту картину, яка хоче мене.
Як це?
Я відчуваю, що вона до мене прихильна. Це відбувається на дуже глибокому рівні.
А можете навести приклад? Які картини захотіли бути з вами?
У мене є роботи всіх провідних українських художників. Особливо тих, хто не був комуністичним художником. Такі теж були. Переважно це карпатські митці. Це були справжні художники. Я дуже ціную ці роботи.
Що, крім живопису, вам цікаво? На що вам ніколи не шкода витрачати час?
На те, що розвиває мою уяву й знову повертає до живопису. Я завжди працював, щодня. Ще люблю швидкість, автомобілі. Усе це вбираєш у себе. І потім воно паралельно переходить у роботу.
