Спеціально для Harper's Bazaar Ukraine українська прима-балерина Катерина Кухар, яка також є керівницею Київського державного фахового хореографічного коледжу імені Тетяни Таякіної, розказала про вистави, які дозволять глибше зануритися у світ сучасного балетного мистецтва з його різноманіттям форм та сміливих експериментів, поєднанням співу і танцю, використанням технологій та незвичних сценічних просторів і декорацій.
Катерина виконувала головні партії найвідоміших балетів світу в Національній опері України, а наразі сама обирає матеріал, з яким працюють студенти коледжу — попри продовження війни, вони представили глядачам вже дві прем’єри, постановки «Лісова пісня» та «Коппелія».
«Специфіка сучасного балету в тому, що вистави не мають складної класичної техніки, зазвичай глядачі не побачать там ані 32 фуете, ані 16 гранд-піруетів, але з усім тим вони чіпляють настільки, що тобі мало подивитися їх один раз і хочеться продовження. Цей ефект досягається завдяки врахуванню найдрібніших деталей і створенню масових сцен: рух великої кількості людей в унісон може викликати сильні емоції — як захоплення, так і тривогу чи жах. Хореографи сміливо додають кіноефекти, незвичні костюми, гру світла, яка підкреслює зміну фігур і форм, а також глибокі сенсові навантаження. Сучасні балети людям іноді легше сприймати, адже це те, що їм не потрібно пояснювати, те, що вони легко можуть відчути без лібрето
Наприклад, Александр Екман — це гра з формою та іронічний погляд на звичне. Акрам Хан додає мультикультурний дух, поєднуючи східні традиції з сучасним європейським танцем. Соль Леон і Пол Лайтфут приносять у кожен рух поезію та філософську глибину, поєднуючи класичні традиції з чимось новим і несподіваним. Усі ці підходи, переплітаючись, збагачують один одного і надихають глядача», — зазначає Катерина Кухар. Докладніше про вистави, які радить до перегляду артистка балету, читайте в нашому матеріалі.
«Жизель», Акрам Хан
Хореограф Акрам Хан підійшов до створення цього балету як до знімання фільму. Саме тому історія буде зрозуміла навіть глядачу, що не має великого досвіду, й чіплятиме з першого погляду. Акрам Хан змістив акценти, зробив простими та людяними класичні мізансцени. Поставив «наголос» на жести, дотики, виразні емоції, а не на виворітні п’ятки та високі developpe.
У балеті «Жизель» незвичний музичний супровід — звук скандинавського горна, який немов відсилає до часів вікінгів. Він відображає настрій вистави, завдяки чому навіть не треба читати лібрето. З перших нот зрозуміло, що на сцені злі духи — Віліси. Вони виходять у другому акті з розпущеним волоссям, роблять буре та стукають синхронно палицями, й саме це передає справжню моторошність моменту і викликає внутрішній жах. У цій виставі глядач побачить багато простих, але гармонійно сплетених хореографічних візерунків; рухів, які артисту виконати технічно не важко, але водночас все це захоплює.
«Half Life», Александр Екман, Шарон Еяль
За роботами Александра Екмана я почала слідкувати, як тільки він представив свою творчість у Берліні, коли він ще не був на піку популярності. Одна з його перших постановок, Half Life, була наче ковток свіжого повітря в хореографічному світі. Екман відчуває сучасні тенденції, активно використовує технології, гру світла, розуміє глобальні світові зміни й абсолютно по-новому подає балетне мистецтво. В його виставах заворожує досконалість тіла й рухів артистів, і водночас вони переносять нас в інший простір та вимір, у стан легкого трансу. Постановки Екмана пробуджують і підіймають несвідоме в людині. В той самий час у них завжди присутні елементи шоу — наприклад, в останній виставі, яку я бачила, артисти балету співали. Екман змішує різні стилі й не боїться експериментувати.
Speak for Yourself та The Sleight of Hand, Соль Леон та Пол Лайтфут
Ці два одноактні балети представлені в одній програмі, до якої також долучено третю одноактну постановку класика Ханса ван Манена. Мені пощастило побачити прем’єру з перших рядів партеру, і цей досвід мав ефект подвійного занурення. Перша вистава, Speak for Yourself, стала для мене свого часу справжнім відкриттям: артисти танцювали у воді. І зізнаюся, більш досконалого поєднання танцю й водної стихії я досі не бачила. Усе було продумано до дрібниць, краплі води органічно стікали по тілах танцівників, ніби народжувалися з них, створюючи відчуття єдиного живого організму.
Костюми артистів здавалися напівпрозорими, з легким водяним блиском, а балерини виступали у м’яких балетках — це було вивірене та єдине можливе рішення. Танцювати у воді в пуантах без втрати техніки й великого ризику травм просто неможливо. Але рух артистів був схожий на тонку, пластичну поезію, де класична традиція з’єднувалася з абсолютно новим і несподіваним.
Друга вистава, The Sleight of Hand, була не менш ефектною, з грою масштабу та форми. Дія починається з того, що на сцені з’являються величні фігури, які немов нависають над іншими героями — вони втричі більші, наче на ходулях. Цей ефект створював особливу сценічну напругу й змінював сприйняття простору. В цьому й полягає унікальність творчості Леон і Лайтфута: кожен їхній рух несе філософську глибину, поєднуючи класичну балетну традицію з новою, несподіваною театральною мовою.
«Діти ночі», Олександр Абдукарімов
Це хореографія, що ніби балансує на межі між сном і реальністю. Танцювати її було цікаво, відповідально та в задоволення. За задумом Олександра, рухи артистів балету мали бути контрастними: то надшвидкими, які складно вловити, то більше легато. Тут відчувається особлива пластичність, де кожне па передає напруження й таємницю. Пластична мова вистави поєднує класичну техніку з сучасними елементами, створюючи атмосферу, в якій глядач майже стає співучасником нічного дійства. В основі сюжету історія пари, що має подолати труднощі й сумніви, які здатні їх розлучити назавжди. Якщо вони пройдуть випробування долі, то з’єднаються в Андрогіна і зможуть віднайти своє кохання.
Можна сказати, що в «Дітях ночі» хореографія говорить про страхи й мрії мовою тіла: м’які, ковзкі рухи переплітаються з різкими акцентами наче спалахи світла в темряві. Саме ця контрастність надає постановці особливої вишуканості й глибини, роблячи її незабутньою.
«Реквієм», Крістіан Шпук
Це одна з найглибших робіт митця, яка точно характеризує мову Крістіана Шпука. Балет несюжетний — це більше хореографічна медитація про життя, втрату й пам’ять. Тут гарно представлений взаємозв’язок співу та танцю — хоча оперу і балет поєднують не вперше, але це завжди торкається серця. Кому цікаво подивитися на взаємодію цих жанрів в Україні, раджу звернути увагу на балет «Грек Зорба», де поєднання танцю та співу зроблено по-іншому, але створює неймовірну атмосферу. Рух у балеті Крістіана Шпука стриманий, внутрішньо напружений, майже аскетичний — тіло говорить більше, ніж історія. Ця вистава є прикладом інтелектуального європейського сучасного балету й тому варта уваги.
