«Ідеальна сукня, яка ніколи не вийде з моди, лише одна — сукня свободи»,
— писала Ельза Скіапареллі.
Попри поширену думку, ніби-то феміністська мода полягала у присвоєнні жінками традиційно чоловічих елементів одягу, це поняття виходило далеко за його межі. У спробі знайти спосіб донести свої потреби у соціальних змінах жінки, починаючи від суфражисток у XIX столітті, вдавалися до використання різних символів, зокрема й одягу. До того ж вони активно намагалися позбутися таких руйнівних для жіночого здоров’я елементів, як корсет, що його часто одягали дівчаткам з 5 років.
Складно повірити, що лиш порівняно нещодавно брюки у жіночому гардеробі соціум визнав прийнятними. До 1960-х років далеко не кожна жінка наважилась би одягнути штани, виходячи з дому. Водночас десятки сміливиць перетворювали їх на інструмент боротьби у своїх руках. І не лише брюки, а й ряд інших речей.
Сьогодні, у Міжнародний день боротьби за права жінок, ми дякуємо громадським активісткам, які відстоювали наші права й можливості, та пропонуємо вам згадати речі, які стали символами фемінізму протягом цього тривалого шляху.
Брюки bloomer
Відмовитися від об’ємних спідниць з металевим каркасом під ними, що значно обмежував жінок, однією з перших наважилася Елізабет Сміт Міллер. Як затята садівниця, а до того ж мама маленьких дітей, вона усвідомлювала всю непрактичність «прийнятного» жіночого вбрання, тож у 1851 році запропонувала власний варіант — коротку спідницю або сукню поверх вільних штанів.
«Я проводила багато годин за роботою в саду, і мені так остогидла довга спідниця, що невдоволення раптом дозріло в рішення: ці кайдани більше не можна терпіти…»
— згадувала Елізабет Сміт Міллер у своєму есе, опублікованому в The Arena в 1892 році.
Цей сміливий аутфіт в Елізабет запозичила її кузена — громадська активістка Елізабет Кеді Стентон. Згодом вона презентувала його редакторці журналу The Lily Амелії Блумер. Аби переконати жінок спробувати новий образ, який згодом назвали костюмом bloomer, жінка вдалася до хитрощів: вона не розповідала про комфорт і практичність брюк, натомість висвітлювала, яку шкоду здоров’ю наносять корсети та сталеві каркаси під спідницями. Ці твердження навіть підкріплювали коментарями лікарів.
Звісно, введення bloomer-брюк не минуло без труднощів: лише невеликий відсоток американських жінок впровадив у свій гардероб новий образ, одягали вони його для різноманітних фізичних активностей, як-от катання на велосипеді. Сама Елізабет Кеді Стентон пізніше згадувала, що стикалася з насмішками від чоловіків на вулицях. Схожий досвід переживали й інші суфражистки, серед яких Сьюзен Б. Ентоні.
«Жінки ніколи не зможуть успішно конкурувати з чоловіками в різних промислових професіях у довгих спідницях. Ніхто не знає їхнього рабства, крім тих небагатьох із нас, хто пізнав свободу коротких спідниць»,
— сказала Сьюзен.
У 1853 році Стентон відмовилася від штанів bloomer: дискусія довкола одягу привертала занадто багато уваги й стала на заваді боротьбі за виборчі права.
Червона шаль
Хоч якби того не прагли суфражистки, та боротьба за виборчі права все ж здобула своє відображення в одязі. Однак не у bloomer-брюках, а у червоній шалі. І ця річ стала настільки відомою, що навіть зберігається у Смітсонівському інституті.
У 1898 році на з’їзді Національної американської жіночої асоціації виборців Сьюзен Б. Ентоні з’явилася у шовковій червоній шалі. Вона миттєво привернула увагу публіки та стала фокусом уваги ЗМІ.
«Вишукана тонкість шовкового крепу з довгою важкою бахромою»,
— писало видання Evening Star.
Активістка за права жінок носила червону шаль під час виступів на з’їздах із питань виборчого права та засіданнях Конгресу протягом наступних 30 років. Саме цей елемент вбрання зробив її впізнаваною для громадськості й преси.
Smithsonian Institution
Голловейська брошка
Пробираючись крізь терни суспільного осуду, жінки шукали спосіб безпечно висловити свою підтримку суфражисткам. І саме прикраси стали тим, що допомагало ідентифікувати одна одну в натовпі, не піддаючи себе сильному ризику.
Так, суфражистки обирали прикраси, що поєднували зелений, білий і фіолетовий кольори. Англійські назви відтінків — Green, White, Violet — за першими літерами складали гасло Give Women Votes («Дайте жінкам голоси»).
Lancastrian Jewellers
Однією з найвідоміших суфражистських прикрас є голловейська брошка — за назвою Голловейської в’язниці, що знаходилася на півночі Лондона. Саме там відбували покарання британські суфражистки. Розроблена Сільвією Панкхерст брошка містить символи Палати громад, ланцюги та широку вкриту зеленою, білою та фіолетовою емаллю стрілу, що уособлює каторжника.
Цією брошкою Жіночий соціальний і політичний союз відзначав жінок, які були ув’язнені за свою боротьбу. Серед її отримувачок: Едіт Нью, Луї Каллен, Тереза Гарнетт, Мейбл Кеппер, Грейс Роу та ірландська суфражистка Рейчел де Кадіс.
Бачити голловейську брошку ви також могли у фільмі «Суфражистка» за участі Меріл Стріп. У кадрі активістка за права жінок Еммелін Панкхерст виходить на балкон у вбранні, прикрашеному квадратною брошкою на шиї.
Museum of London
Спідниця-шорти від Ельзи Скіапареллі
Виклик суспільним нормам минулого століття сміливо кидала відома на весь світ дизайнерка Ельза Скіапареллі, чий внесок у моду складно переоцінити. Вона не сприймала усталені гендерні порядки й руйнувала бар’єри та традиційні уявлення про жіночий і чоловічий одяг.
«Я твердо вірю, що це право жінки виражати себе будь-яким способом, який вона вважає за потрібне… Я завжди відстоювала звільнення жінок і завжди намагалася творити моду, яка відображає цей дух»,
— писала у своїй автобіографії Ельза Скіапареллі.
У 1931 році титулована іспанська тенісистка Лілі Альварез вийшла на корт Вімблдонського турніру в білій шовковій спідниці-шортах, або як її ще називали «розділеній спідниці» від Скіапареллі. Це був важливий поєдинок для Альварез — три рази поспіль вона програвала у фіналі Вімблдона, тож зустріч з Джоан Лісетт вирішувала, чи зможе вона врешті здобути титул чемпіонки. Однак щойно публіка побачила вбрання Лілі, всі розмови зосередилися виключно на ньому. Тоді видання The Daily Mail навіть написало, що тенісистку «слід добре побити».
Здійнявся величезний скандал, та це не завадило Лілі Альварез продовжити з гордістю носити спідницю-шорти, змінюючи при цьому норми жіночого тенісного одягу. Дизайн від Скіапареллі забезпечував вільне пересування кортом і дозволяв Альварез робити більш динамічні маневри.
Зазначимо, що Лілі Альварез як піонерка фемінізму відзначилася й відстоюванням місця жінок у суспільстві й спорті, а також права жінок на оплачувану роботу, інтелектуальну діяльність і громадську активність.
Відома також як журналістка і письменниця, у 1964 році Лілі видала книгу «Фемінізм і духовність».
Кюлоти
Ельза Скіапареллі впроваджувала власні винаходи й у свій гардероб: у 1930-х роках дизайнерка прибула у Лондон, де продемонструвала світові кюлоти — цього разу не прикриті спідницею на затин.
Особливого розмаху скандал через це набув на тлі суду над британською письменницею Редкліфф Голл за її книгу «Колодязь самотності». За його рішенням, твір був заборонений, після чого «будь-яка форма одягу, яка вважалася чоловічою, наприклад спідниця з розрізами, була визнана антижіночою».
Брючний костюм
Зрештою брюки стали більш розповсюдженими у бунтівні 1960-ті роки, коли молодь у настрої загального протесту захопилася ідеєю бунту, а феміністичний рух почав дедалі більше перетинати усталені гендерні норми одягу. Водночас Андре Курреже у своїй весняній колекції 1964 року представив широкі брюки та штани кльош, а Ів Сен-Лоран у 1966 році продемонстрував славнозвісний костюм Le Smoking.
Феміністки другої хвилі активно впроваджували у свій гардероб брюки палаццо, блейзери, мініспідниці та лофери.
Водночас брючні костюми для жінок лишалися складовою повсякденного стилю й аж ніяк не приймалися в офіційних структурах. Це тривало до 1993 року, коли ряд жінок на знак протесту проти дрес-коду Сенату США одягли брючні костюми. Pantsuit Rebellion, як його називають, очолила Барбара Мікульскі — перша жінка-демократка, яка самостійно обралася до Сенату (раніше жінки отримували місця після смерті їхніх чоловіків). Американки називають її «жінкою, яка відкрила двері Сенату достатньо широко, аби дозволити іншим жінкам увійти».
Серпень 1978 року, Барбара Мікульскі стоїть на журнальному столику, пояснюючи своє законодавство про допомогу жінкам, які постраждали від насилля
Після того як Барбара Мікульскі та її колега-сенаторка Ненсі Кассебаум стали носити брючні костюми й заохочували інших жінок-співробітниць робити те саме, правила Сенату були переглянуті.
