«Ми свідомо уникаємо 'геніального піднесення'», – режисери Ярема Малащук та Роман Хімей про складнощі професії, нові проєкти та фестиваль «Молодість»

Ексклюзивне інтерв`ю з авторами фільму «Зарваниця»

Культура / Фильмы + ТВ
26 августа 2020 / Автор: Ольга Безнос / Фото: © МУХі; © Оля Жужко
Поделись с друзьями:

Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» – один із найбільших кінофорумів Східної Європи. На кінофестивалі, ще зовсім юними, майбутні метри світового кінематографа, починали кар`єру: Карен Геворкян, Вадим Абдрашитов, Брюно Дюмон, Ален Берлінер, Сергій Лозиця – всі вони були учасниками або лауреатами премії. Цього року фестиваль святкує 50-й ювілей, і за цей час він став потужним плацдармом для молодих талантів.  Українські режисери Філіп Сотниченко, Мирослав Слабошпицький, Катерина Горностай, Микита Лиськов, Ірина Цілик (лавреатка кінофестивалю «Санденс»), Антоніо Лукіч – їх фільми перемагають на престижних світових кінофестивалях, але перші роботи були саме на «Молодості».

Сьогодні вітчизняний кінематограф важко уявити без молодих режисерів Яреми Малащука та Романа Хімея: два призи за друге та перше місце на премії PinchukArtPrize, «псендодокументарі», фешн-фільми, співпраця з вечірками «Схема». Цього року їх дебютну документальну стрічку «Зарваниця» покажуть в межах програми «Українські прем`єри». Harper’s Bazaar Україна поговорив з хлопцями про складнощі професії, роботу на межі сучасного мистецтва та документалістики і фестиваль «Молодість».

Ви починали з роботи у жанрі фешн-відео. Як від цього ви прийшли до «псевдодокументального» кіно, в якому порушуєте суспільні теми? Чи ви завжди хотіли знімати щось подібне?

Ярема: Ще до співпраці з фешном, у 2016-му, ми йшли знімати паломників до Зарваниці. Пізніше ті кадри стали тизером до заявки на фінансування повнометражного фільму «Зарваниця». Тому, співпраця з українськими фешн-брендами відбувалась скоріше паралельно, а не передувала нашим фільмам. Здається, неможливо спочатку мріяти про фешн, а потім про кіно, тому що фешн-фільми надихаються кінематографом.

Чи продовжуєте слідкувати за модою? Як ви для себе визначаєте зв’язок моди з мистецтвом і, зокрема, кінематографом?

Роман: Фільм Вендерса про феномен дизайнера Йодзі Ямамото починається з закадрового голосу режисера: «Мене запитали: Чи цікавить вас Світ Моди? І я подумав: Світ мене цікавить, а Мода – ні». 

Мені щоразу стає нудно від того, як всі стоячи аплодують, коли Vetements  в черговий раз успішно ковзає поверхнею емпіричної історії особистості. Передбачити межі того, що називають візуальним мистецтвом, і визначити їх – набагато складніше. Наразі межі наших з Яремою творчих пошуків визначає Музей сучасного мистецтва.

Розкажіть, як ви працюєте разом? Як розподіляєте обов’язки?

Ярема: Насправді, ми їх не розділяємо особливо. В процесі роботи міняємось ролями: хтось за камерою, хтось слідкує за тим, що в кадрі; хтось придумав ідею, а хтось розвинув її чи повністю трансформував.

Говорячи про свій проєкт, представлений на конкурсі PinchukArtCentre, ви часто згадували ідею незручності. Яким чином, на вашу думку, дискомфорт взагалі впливає на митця? Він є рушієм прогресу чи навпаки заважає?

Роман: Та «незручність», на якій ви наголошуєте, та на якій ми акцентували в своїй роботі, окрім однакової вербалізації, не має нічого спільного з незручністю як дискомфортом в житті автора, який як і будь-який інший робітник передусім потребує зручних умов для того, щоб працювати. Наприклад, в кімнаті, в якій ми з Яремою останнім часом працюємо, – незручний диван. Від сидіння на ньому часто болить спина і це аж ніяк не сприяє прогресу.

Центральною темою фільму «Зарваниця» стало паломництво. Як вам спала на думку ця ідея?

Ярема: Вона спала на думку Романові. Колись він зробив серію фотографій, ідучи разом з паломниками декілька днів. Згодом запропонував зробити фільм про цю подію. Ми тоді особливо цікавились християнством та різними богословами, а також мали (та й досі маємо) тісний зв’язок з місцевістю, в якій виросли. Думаю, все почалось з того, що ми не знали як, окрім створення фільму, можна пояснити ту комедію та натхнення, які йдуть нога в ногу разом з паломниками через гори та поля Галичини.

Ви працюєте в жанрі псевдодокументалістики, тобто, показуєте постановочну реальність. Чи лишаєте ви простір для імпровізації під час знімального процесу? Чи все має відбуватися суто за планом?

Роман: Псевдодокументальне вирішення не є для нас самоціллю. Робота з рухомим зображенням – це часто складний продакшн і обмежений час, тому для реалізації задуму ми звертаємось до методу постановочної реальності. В нас є досить чітке бачення візуального гамбіту в темах, з якими працюємо, а імпровізація передбачає певний зазор на грайливу випадковість, тому ми нею намагаємось не зловживати. 

Спільнота є головним дієвим персонажем у ваших фільмах. Вам цікавіше працювати з колективним, ніж з індивідуальним? Чому?

Ярема: На це є багато причин. Одна з них пов`язана з перетворенням УРСР на державу Україна, з переходом від колективної ідеології до індивідуалістичної: як український народ вчили віддавати своє, а тепер вчать любити своє. Також Майдан сильно вплинув на відчуття колективного, до того я не переживав цей досвід настільки тотально. З іншого боку мистецтво дуже часто було про індивідуальний досвід, про одну людину, про модерного чоловіка. А нас все ж таки двоє – це і не один, але ж і не натовп.

В одному з інтерв’ю ви казали, що «підстилаєте солому» – не працюєте з занадто провокативними образами чи темами. Можливо, є теми, про які ви хочете розповісти у своїх фільмах, але поки не наважуєтесь?

Роман: Як ви вже вище згадували, ми вдаємося до постановочної реальності. Тобто, апріорі ми її конструюємо і контролюємо за допомогою придуманих чи скопійованих мізансцен. Просто не наважуватись братися за якісь теми ми не можемо. Цьому є причина: якщо виникає надмірна екзальтація від побаченого, то потім часто виникає і зайва провокація. Ми свідомо уникаємо «геніального піднесення», уникаємо того, що бере на себе відповідальність «відчувати і плакати за всіх».

Своїми роботами ви провокуєте внутрішній діалог, ставите запитання. Як вважаєте, чи можливо знайти відповіді у мистецтві? Чи воно має спонукати до діалогу, а відповіді краще шукати у реальності чи у собі самому?

Ярема: Роздумувати про мистецтво як панацею – шкідливо. Та й взагалі роздумувати краще про мистецьку галерею, художній фільм, зображення, рух, образ, час, минуле, майбутнє, політику, тата, маму, Україну і т.д. Але не про Мистецтво в загальному. Надмірні роздуми про нього дискредитували це слово в якійсь мірі.

Чи не плануєте спробувати себе в інших художніх медіа?

Роман: Остання наша робота відривається від фільмічного і темпорально набирає форми перформативного жесту. Те, що він записаний на відеокамеру, майже відходить на другий план, допоки і цю можливісь не підважує назва «Пряма трансляція», яка претендує на достовірність і абсолютну довіру глядача до побаченого. Для нас такий метод є новим і дозволяє дещо розширити поле наших пошуків.

Ви дивитеся багато кіно чи намагаєтесь уникати зайвої візуальної інформації?

Ярема: Постійно дивимось кіно і, природно, уникаємо зайвої візуальної інформації, але повністю це зробити неможливо. Я до сих пір шукаю спосіб, як можна ставитись до безкінечного потоку фотографій і відео в інстаграмі таким чином, аби не травмувати себе.

Назвіть своїх улюблених режисерів, які вплинули на ваш естетичний розвиток.

Роман: Автори, які впливають на нас постійно, змінюються. Є такі, на яких ми довше затримуємось, а є такі, яких ми деконструюємо швидше. З останніх варто згадати Хосе Луїса Геріна, Карлоса Рейгадаса, Мігеля Гоміша, Джанфранко Розі, Ласло Немеша. Ярема б точно згадав Бертрана Бонелло. Але я буду відчувати себе лицеміром, якщо не згадаю двох художниць, які також працюють з зображенням і під глибоким впливом яких я перебуваю останні два роки, це Луїза Ловлер і Ненсі Дайвенпорт.

Поділіться своїми враженнями та очікуваннями від участі в фестивалі «Молодість»

Роман: Після карантину це буде перший показ на великому екрані. В першу чергу будемо раді поспілкуватися з глядачами. Примітно, що показ фільму співпаде з цьогорічним паломництвом до Зарваниці.

На які фільми з програми кінофестивалю особливо чекаєте?

Роман: Нам дуже близький смак відбірників фестивалю: колись «Молодість» відкрила для нас Раду Жуде, цього року його новий фільм «Великі літери» в програмі. Також хочу піти на «Віталіна Варела» португальського режисера Педру Кошта та «Вілкокс» Дені Коте. З українських прем`єр цікаво було б глянути новий фільм Романа Балаяна та Сергія Буковського «В. Сильвестров».