«Глядачі мають йти на кіно через його цінність і без упереджень», – куратор ЛГБТ-програми Sunny Bunny Богдан Жук на кінофестивалі «Молодість»

Про кіно, що руйнує стереотипи

Культура / Фильмы + ТВ
20 августа 2020 / Автор: Иванка Петрович / Фото: Представлені кінофестивалем "Молодість"
Поделись с друзьями:

Наприкінці літа справжнім кіноманам буде чим зайнятися, адже з 22 по 30 серпня в Києві відбудеться 49-й сезон кінофестивалю «Молодість». Близько 150 фільмів буде представлено у традиційних конкурсних програмах, серед яких присутня і ЛГБТ-кінопремія «Сонячний зайчик» (Sunny Bunny). Harper’s Bazaar поспілкувався з її куратором Богданом Жуком та дізнався про ставлення українських глядачів до ЛГБТ-кіно, що варто подивитися на кінофестивалі тощо.

За словами організаторів, у цьому році команда кінофестивалю стала молодшою. Розкажіть, як це вплинуло на новий сезон?

Повноцінно ми зможемо оцінити оновлення вже після фестивалю, але омолодження й розширення команди допомогло краще структурувати роботу і, безумовно, сприяло виникненню нових ідей у просуванні й позиціюванні «Молодості». Те, що можна назвати вже зараз, – це нова айдентика, яку вже відзначають колеги.

Цей рік складний для будь-якого фестивалю, але сподіваюся, завдяки нашому омолодженню та бойовому хрещенню деяких колег у таких кризових умовах «Молодість» освіжиться й буде більш готовою до повноцінного святкування свого 50-ліття (вона заснована 1970 року), а 50-й фестиваль відбудеться у 2021-му.

ЛГБТ-кінопремія в Україні «Сонячний зайчик» (Sunny Bunny), яку ви куруєте, існує з 2001 року. Розкажіть, яким було ставлення глядачів до фільмів цієї тематики, коли вона тільки з’явилася, та як воно змінилось сьогодні.

Не можу оцінити ставлення в ті часи, бо у 2001 році я був ще дитиною, але, безумовно, сприйняття ЛГБТК в Україні 20 років тому було більш табуйованим і стереотипізованим. Зараз ситуація з видимістю й нормалізацією, принаймні обговоренням, цієї тематики стає кращою. Звісно, нашому суспільству ще доведеться подолати шлях до більш-менш загального прийняття ЛГБТК-людей, але ця проблема існує в усьому світі. Яскравий приклад – французький документальний фільм «Дівчинка» в позаконкурсі «зайчика», один із найбільш зворушливих фільмів, які я бачив останнім часом. Він точно серед найкращих фільмів року для мене. Це історія семирічної Саші, яка завжди знала, що була дівчинкою, хоч і народилася в тілі хлопчика, а також про те, як її сім’ї доводиться боротися з довколишнім суспільством, котре не може сприйняти таку просту річ.

Говорячи про історію, оцінити я можу хіба що останні 10 років, коли я відвідував фестиваль, а згодом долучився до команди. Те, що програма Sunny Bunny останні роки є найпопулярнішою на фестивалі, – це показник. По-перше, це дуже важлива подія для спільноти, яка може відчути себе єдиною саме на таких заходах, які, на жаль, у нас досі є рідкісними, і яка може побачити відображення себе на екрані – чого теж бракує за межами кінофестивалів. А по-друге, це прояв нормального прийняття спільноти як частини нашого суспільства, бо на показах помітно, що приходять різностатеві пари. «Сонячний зайчик» став чимсь крутим і трендовим.

На вашу думку, чому варто поміщати ЛГБТ-кіно в окрему категорію, а не додавати до основної?

Це дуже складне й дискусійне питання, яке ми в команді обговорюємо постійно. З одного боку, хочеться, щоб у глядачів не виникало питань: «А яке кіно у вас нормальне, а не ЛГБТ?» – бо я таке чую щороку, щоб вони йшли на кіно через його цінність і без будь-яких упереджень. Ми ж не виділяємо в окрему категорію гетерокіно, правда?

Але з іншого боку, як я вже казав, такі заходи проводяться для ЛГБТК-спільноти в першу чергу для єднання й відчуття згуртованості. Платформа великого фестивалю сприяє нормалізації теми в хорошому сенсі, виведенню її з табуйованих і маргіналізованих.

Зазвичай у ЛГБТ-програмі фестивалю «Молодість» представлені зарубіжні фільми. Чому в Україні режисери так опосередковано приділяють увагу цій тематиці?

У нас уже регулярно знімаються «короткометрівки», але з повним метром складніше – він зазвичай дорожче коштує і гроші на такі роботи отримати важче, крім того, це може означати більше зобов’язань і менше свободи для творців і творчинь. А ще є суто матеріальний аспект: кіно в Україні поки що дуже рідко є прибутковим, тож багато людей, які хотіли б знімати українське ЛГБТ-кіно, натомість працюють на телебаченні чи в рекламі. Про касові українські фільми краще не говоритиму – якщо там ця тематика трапляється, то це прикрий гомофобний треш.

Також у програмі заявлена категорія «Другий фронт. Історії ЛГБТ-військових». Розкажіть детальніше про це.

Це спецподія, де ми покажемо чотири короткі історії наших військових, що представляють власне абревіатуру, по людині на літеру. Також буде обговорення разом із героями й героїнями фільмів, які вже робили публічні камінгаути й готові про це говорити більше. Головний посил – дати зрозуміти людям, що представники (-ці) ЛГБТК-спільноти не те щоб відрізняються від усіх інших громадян. Вони мають такі ж самі проблеми, як і інші, пліч-о-пліч воюючи за нашу свободу. Тільки от боротьба для них – на двох фронтах, бо вони змушені доводити своє право на існування в цьому суспільстві, більшість якого не може прийняти їхню орієнтацію.

Як ЛГБТ-кіно впливає на кінематограф загалом?

Навряд чи воно може настільки впливати. Кіно в цілому дуже розвинулось і на нього відчутний вплив вже нічого не може справити. Востаннє щось таке було, мабуть, з «Аватаром» і 3D-технологією, яка, втім, виявилась нетривкою. Але без ЛГБТ-кіно половина світу не була б закохана у Тімоті Шаламе, а «Мандарин» Шона Бейкера показав, яке кіно можна знімати на смартфон.

Так чи інакше, залишаються старі й виникають нові майстри, що надихають велику кількість кінематографістів. Їх наслідують, імітують – Альмодовар, Озон, Оноре, Ґуаданьїно, Гейнс та інші. У нашій збірці робіт швейцарських студентів є, наприклад, один фільм, в якому відчувається вплив творчості Фасбіндера. Той же Ксав’є Долан, якого всі знають і майже всі люблять, спочатку більше запозичував у найкращих, а вже з часом став більше творити своє кіно – і досі перебуває на шляху становлення.

Яке ЛГБТ-кіно сьогодні актуальне?

Мені здається, зростає попит на пост-ЛГБТК-кіно – те, яке не робить центральною проблему самоідентифікації, прийняття близькими чи суспільством, боротьбу проти дискримінації тощо, а приймає варіації сексуальних орієнтацій та ґендерних ідентичностей як належне, безумовне і зосереджується на фоні цього на інших питаннях. Такі фільми цього року теж маємо. Безперечно, і більш звичні для ЛГБТК-кіно теми лишатимуться актуальними, доки в суспільстві житимуть неприйняття, упередження й ненависть, бо кіно є, мабуть, найлегшим способом встановити порозуміння.

З яких режисерів та фільмів слід починати, якщо хочеш познайомитися з ЛГБТ-кіно?

Крім вищезгаданих імен можна згадати Селін Сьямма, Ґаса ван Сента, Джона Кемерона Мітчела, Енга Лі, «Прайд» Метью Ворхуса, «120 ударів на хвилину» Робена Кампійо тощо, а далі перейти на класику – фільми Джармена, Вісконті, Пазоліні… Таких імен надто багато, щоб усі перелічити.

Які фільми ви порадили б подивитися на цьогорічному кінофестивалі «Молодість»?

На це питання дуже складно відповідати, особливо коли воно без конкретики щодо певних вподобань чи інтересів того, хто питає. Бо весь рік ми добираємо 250 фільмів не для того, щоб виокремлювати один чи кілька – це нереальне завдання. Тому єдина відповідь тут – за ці дев’ять днів треба подивитись якнайбільше! Але як виняток можу підказати: загалом більш доступні фільми в нас у спецподіях, «Скандинавській панорамі», «Сонячному зайчику» тощо. А якщо ви досвідчений глядач (-ка), то мені й не треба нічого радити, бо ви вже дослідили програму й розставили пріоритети серед найцікавішого, а тепер оптимізуєте свій розклад. Тож до зустрічі на першому сеансі!