Фотоархіви як мистецтво: розглядаємо в практиці українських художників

Погляд експертки

Поделись с друзьями:

Наші фотоархіви – це своєрідні гачки, на які ми ловимо в пам’яті власні спогади. Раніше їх зберігали в альбомах, а сьогодні – на гаджетах. Носії змінилися, але й у XXI столітті ми чіпляємося спогадами саме за фотографії: п’янкий шум нічних вечірок, сентиментальні романтичні миті, дедалі частіше трапляються показники лічильників, невідомі скріншоти гумових чобіт, і навіть фото мертвого голуба на асфальті.

Саме з таких фотомиттєвостей і безсистемних побутових спогадів складаються наші життя. І саме там з часом можна віднайти справжній шок-контент.

Про культових харківських стиляг 1950-х українські мілленіали і зумери дізнаються зокрема через архівну фотосерію класика української та світової фотографії – Бориса Михайлова. Фотограф дорослішав саме коли харківські стиляги проносилися буревієм модних машин центральними вулицями міста до штаб-квартири свого об’єднання «Голубая лошадь», що знаходилася прямо навпроти КДБ у Харкові. Гучні вечірки, алкоголь, заборонена музика, контрабандні пластинки та шмот – за усе це нахабство стиляги були показово покарані радянською владою. До їхніх справ долучили фото з пляжів у купальниках, звинуватили у наслідуванні «західним позам» та порнографії. І ув’язнили.

Борис Михайлов. Серія "Щоденник" в експозиція виставки "Заборонене зображення". PinchukArtCentre. 2019. Фотограф Максим Білоусов

Під враженням від процесу над стилягами і загалом того явища Михайлов надалі завжди дуже критично трактуватиме радянську дійсність у житті і у своїй художній практиці. 2015-го року завершить серію, яку розпочав у 1960-ті, фотопроєкт – «Щоденник», та присвятить його саме «Голубой лошади». Це аркуші із вклеєними побутовими радянськими знімками, еротичними мотивами і підписами автора. Де кожне фото сповнено або незграбними жестами, або випадковими гримасами. Цим Михайлов іронічно підкреслює, наскільки радянська влада боялася фантомної небезпеки, якою було для них наслідування радянською молоддю «західних поз».

Борис Михайлов. Серія "Щоденник" в експозиція виставки "Заборонене зображення". PinchukArtCentre. 2019. Фотограф Максим Білоусов

Натомість молодший колега Михайлова, художник Саша Курмаз відразу формував серію як стихійний фотоархів миттєвостей і спогадів. В ньому немає чіткої структури: серія змішує і побутові зйомки, і еротичні фотосесії, миттєві і начебто випадкові світлини з пейзажами розбитих окраїн міст та вічно живим вуличним панком. Свою фотосерію "Марна молодість" Курмаз знімав протягом 2009-2019 років, і як тотальну інсталяцію представив її на виставці "Згадати той день коли" в PinchukArtCentre. Простір стін автор щільно завісив фотографіями різних розмірів від підлоги до стелі, стіни розписав графіті та хуліганською лайкою, а стелю покрив слідами підпалів запальничкою. Навіть повітря у виставковому залі роботи Курмаза наче наповнює атмосфера підліткових тусовок в під’їздах багатоповерхівок на окраїні далекого 2010-го року.

Саша Курмаз. Серія "Марна молодість" в експозиції виставки "Згадати той день коли". PinchukArtCentre. 2021. Фотограф Максим Білоусов

Фотоархіви у старих альбомах, у дідів в коморі, на хмарних сховищах чи стихійних блошиних ринках – це завжди втеча у далеке, або ж зовсім недавнє минуле, коли щось почалося чи навпаки закінчилося. Така собі машина часу без спецспорядження, за допомоги якої навіть молода й активна людина може повернутися у часі через фотографії, щоб піймати щіпку ностальгії та згадати про себе щось нове.

Саша Курмаз. Серія "Марна молодість" в експозиції виставки "Згадати той день коли". PinchukArtCentre. 2021. Фотограф Максим Білоусов

Авторка: Галина Глеба, учасниця Дослідницької платформи PinchukArtCentre