Десять українських художниць, імена яких потрібно знати

Made in Ukraine

Культура / Книги, музыка, арт
24 июня 2019 / Фото: PinchukArtCentre
Поделись с друзьями:

В історії формування уявлень про діяльність людства, зазвичай, домінували чоловіки. І українське мистецтво – не є виключенням. Двадцяте століття стало переломним у боротьбі з гендерною нерівністю й, попри політику урівняння прав жінок у Радянському союзі та прагнення сучасної України до демократичних стандартів країн Європейського союзу, питання рівності статей досі залишається відкритим.

Публікація допоможе шанувальникам Harper's Bazaar розширити спектр своїх знань у мистецькому просторі та ознайомить небайдужих до культури читачів з творчістю художниць, які вплинули на рух фемінізму в Україні. Всі вони увійшли в книгу «Чому в українському мистецтві є великі художниці» (2019), створену Дослідницькою платформою PinchukArtCentre.
Юлія Укадер. Попри нав’язану художникам СРСР державну програму популяризації образу величі радянського громадянина, Юлія Укадер створювала скульптурні монументи, у яких було більше тілесного ніж ідеологічного. Не дивлячись на величезну кількість державних замовлень, роботи авторки були деполітизовані та позбавлені комуністичної символіки. Натомість, у своїй творчості, Укадер створювала еротичні образи, трактувала тіло без зайвої жанровості та історичної належності, а характер скульптур передавала через емоції.
Тетяна Яблонська. У роботах Тетяни Яблонської важко відшукати присутність творчої плавності й спокійного набуття власного мистецького досвіду – кожен період її життя починався з конкретної, поворотної події. Справжній, живий перебіг біографії авторки іноді неможливо розгледіти за спробами критиків і журналістів увічнити її особистість та перетворити авторку на культурно-історичний пам’ятник. Життєпис Яблонської, це хрестоматія граничних станів художниці, де від загальнодержавної слави до багаторічного ігнорування культурною спільнотою, мисткиню відділяв один крок. Картина «Життя триває» Яблонської на кілька років позбавила авторку всіх посад і можливості брати участь у будь-яких виставках, а книжку, у якій роботами художниці проілюстрували твори Івана Драча, знищили ще у друкарні. На останній прижиттєвій виставці, Тетяна Яблонська попросила не вказувати ніяких регалій і звань: ні слова про те, що вона була володаркою трьох Державних премій і золотої медалі Академії мистецтв та «Героєм України», ні слова про те, що 1997 рік був оголошений ЮНЕСКО роком Яблонської, а у 2000, в Кембриджі, художницю назвали Жінкою року. Справжня Яблонська стала однією з перших жінок у Києві, яка вдягла брючний костюм. На кошти від першої Державної премії Тетяна купила моторний човен і пристрасно любила їздити на своєму білому радянському авто по місту.
Алла Горська. Творчим методом та практикою Горської є робота над монументальними панно. Разом зі своїм чоловіком, Віктором Зарецьким, художниця створила десятки мозаїк і пам’ятників на Сході України та в Києві. Попри жорстку критику політичних переслідувань українських дисидентів радянською владою, художниця довгий час, як і Яблонська, залишалася провідною та найзатребованішою авторкою 60-х років. Вирішальним моментом у житті Алли Горської стала її учать у підписанні «Київського листа» – звернення визначних наукових та культурних діячів до керівництва Радянського союзу з вимогою припинити незаконні арешти проукраїнських активістів. Через переконання та відверті погляди, Горську, у 1968 році було виключено зі Спілки художників, тому, останню й найбільш знакову роботу – монументальне панно «Прапор перемоги» у Краснодоні (тепер Сорокине, Луганська область), художниця закінчила у позаспілковому статусі. Помпезне відкриття Музею молодогвардійців Краснодону з її роботою відбулося у 1970 році. У тому ж році, тіло Алли Горської з ознаками насильницької смерті, було знайдено біля будинку її свекра.
Уте Кільтер. Перформерка, актриса, телеведуча та арт-критикиня є прикладом уособлення багатогранності у використанні художніх медіа та практик. Її постать у політичному перформансі є визначальною, а ролі у фільмах Кіри Муратової яскравими та виразними. Починаючи з 90-х років, Уте працює з перформансом, використовуючи тіло, як головний інструмент художньої діяльності. Одним із найвизначніших проектів авторки стала створена разом з Віктором Маляренком телепрограма «Ситуація Ута», яка транслювалась на одеському телебаченні з 1992 до 2000 рр. Завдяки нетривіальним сюжетам та незвичному монтажу, телепроект з часом набув статусу відеоарту.

Марина Скугарєва. Однією з головних тем творчості Марини є оголена людська фігура у наближеному до чистого просторі. За словами художниці, такий підхід зростає із традицій експресіонізму. Скугарєва розвила свій характерний стиль, у якому прийняття експресивного підходу у створенні робіт поєднуються з технікою вишивки. Завдяки такому внесенню «жіночого» вимірювання у «чоловічий», Марина стала однією з перших українських художниць, яка додала до своїх творів феміністичного забарвлення. «Скугарєва представляє не агресивний, провокаційний або критичний фемінізм, а швидше його пом'якшений варіант, який об'єднує концептуальне бачення чоловічого мистецтва з чисто жіночою емоційністю» – Катерина Стукалова, 1999 р.
Влада Ралко. У своїх соціально-критичних роботах Влада Ралко використовує людське тіло як метафору, нерідко звертається до тілесності, нерідко тієї її частини, що зумовлена стереотипами та нав’язаними міжсуспільними відносинами стандартами. Своїми творами авторка розкриває проблеми філософської антропології, змушуючи глядача все більше занурюватися у таємницю людини: її походження, сутності, потенціалу, соціалізації, оточення, взаємодії та майбуття. Розглядаючи питання соціокультурних сенсів, художниця уможливлює раціональність метафізичного використання тіла, як авторського меседжу суспільству. Найбільш відомими проектами Ралко стали її збірка щоденників, зокрема «Київський щоденник», у роботі над яким Ралко пропонує замислитися над сенсами повсякденного життя, подіями пов’язаними з Майданом, анексією Криму і Війною на Сході України. «Я малюю не війну, я зображую змінену війною реальність, причому, змінену не тільки на лінії розподілення фронту. І ця реальність показує зараз всі свої приховані секрети – буквально, нещадно, непристойно. Світ вивернувся навиворіт. Одночасно стало очевидним, що жоден з механізмів звичного мирного життя у реаліях сьогодення не працює».
Анна Звягінцева. Художниця, яка у своїх проектах займає місце спостерігачки та дослідниці соціальних стосунків. Матеріали, які використовує Звягінцева недовговічні, крихкі – їх можна легко пошкодити й зламати. Тонко відчуваючи малюнок та скульптуру, Анна Звягінцева фіксує сліди життєдіяльності звичайних людей, зустрічей, збігів та автобіографічних фактів. Проекти художниці набувають форм інтимного життєпису, у якому збережені думки та відношення художниці до соціокультурних подій останніх років.
Жанна Кадирова. Проекти Жанни впізнавані не тільки в Україні, а й за кордоном. Кадирова неодноразово брала участь у Венеційській бієнале сучасного мистецтва, її роботи виставлялися у провідних арт-центрах Європи та Сполучених штатів. Авторка є учасницею арт-групи РЕП та перформанс-бенду Penoplast. Художниця часто виступала ініціаторкою інтерактивних подій та проектів, і, з властивим Кадировій почуттям гумору, тонко втілювала результати власного життєвого досвіду та рефлексій у виставковий простір. Жанні притаманна виразна скульптурна мова, а матеріали, з якими працює художниця, підкреслюють фрагментарну природу її об’єктів, що співвідносяться із соціальним контекстом актуального сьогодення.
Оксана Чепелик. Архітекторка, художниця, кінорежисерка, мистецтвознавиця, дослідниця мистецтва новітніх технологій, працює з темою фемінізму. Надаючи перевагу у своїх проектах питанням гендерних стереотипів патріархального світоустрою, Чепелик осмислює роль жінки у пострадянському українському суспільстві. Найвизначнішою роботою художниці стала стрічка «Хроніки від Фортінбраса», яку авторка зрежисувала використовуючи однойменні есеї Оксани Забужко. Головною героїнею фільму є принижена жінка, образ якої відсилає глядача до минулого та сьогодення України.
Аліна Клейтман. Сучасна українська художниця, яка надає перевагу роботі з відеоартом. Виразні, іронічні та провокаційні проекти Аліни Клейтман запам’ятовуються відвідувачам арт-просторів завдяки близькій та зрозумілій естетиці «хоум відео». У своїх роботах авторка використовує кітчеву картинку та глибокі ідеї фемінізму, взаємовідносини з батьками, фобії та соціальні штампи. Задля більш тісної комунікації з глядачами, Клейтман використовує своє тіло та стає героїнею власного кіно, що робить його максимально реалістичним і максимально наближенним для сприйняття. Варто нагадати, що художниця є номінанткою та переможницею багатьох премій, зокрема призу громадськості за роботу «Запитай у мами» у рамках премії PinchukArtPrize 2018.
Автор тексту – Ярослав Солоп, художник, дослідник мистецтва